Данило Судин: Середзем’я — інструкція до читання

Середзем'я

Джона Роналда Руела Толкіна знають, перш за все, як автора Середзем’я. Звісно, він писав й інші художні твори, а також наукові розвідки (все ж, він був професором в Оксфорді). Але Середзем’я відтісняє їх назад. Перш за все, своєю масштабністю – пропрацьованістю деталей та сюжетів. І це не дивно: перші тексти про Сердезем’я Толкін почав писати ще 1917 р. І продовжував їх переписувати, доповнювати, редагувати аж до кінця свого життя, тобто понад пів століття.

Тому одного дня я вирішив скласти своєрідну “карту місцевості”, яка дозволить зрозуміти, на якому рівні захоплення Легендаріумом знаходиться читачка чи читач. І далі вже вирішити, чи варто рухатися далі. Умовно таких рівнів я виділив чотири.

1. Набір початківця

Середзем'я

Часто саме “Гобітом” та “Володарем перстенів” все і обмежується. І це доволі кумедно, бо de jure “Гобіт” не є твором про Середзем’я. Але перш ніж читачі та читачки цього матеріалу почнуть обурюватися вкажу, що “Гобіт” є частиною Середзем’я de facto. Як може існувати така суперечність? Та насправді ніякої суперечності немає.

“Гобіта” Толкін писав як казку для своїх дітей – в середині 1930-х. І це була просто казка. Ніякої ширшої історії за нею не було. А от Середзем’ям Толкін займався з 1917 р. І це мала бути епічна історія. Явно не для розваги дітей зимовими вечорами. Ось десь як переказувати міф про Едіпа для першокласників. Сумнівна справа. І Толкін до неї не планував вдаватися.

Але після шаленого успіху “Гобіта” видавець почав вимагати в Толкіна продовження. Толкін впирався, бо хотів видати opus magnum – майбутній “Сильмариліон”. Але от цього видавцеві не хотілося видавати, бо не те – і стиль не такий, і сюжет заплутаніший. Так справа і застопорилась – поки в часи Другої світової війни Толкін не вдався до випробуваного прийому – писати казку своїм дітям. А точніше – своєму синові Крістоферові, який був проходив навчання як воєнний пілот в Південній Африці. Але на фронт так і не потрапив, хоче деякий час служив у ВМС – аж доки не завершилася війна. Тоді його перевели до резерву, а далі – демобілізували.

А Толкін тим часом писав “Володаря перстенів”. В процесі він збагнув, що “Володар перстенів” як сиквел “Гобіта” матиме сенс лише тоді, коли розповідатиме про щось більше, ніж пригоди гобіта та супутників. Але що може бути більшим? Тільки епічне Середзем’я з питаннями добра та зла, невідворотності долі та відповідальності за свої вчинки. І так Толкін виробив нову хронологію Середзем’я, де “Сильмариліон” став розповіддю про Першу Епоху, а “Володар перстенів” – історією з часів Третьої Епохи Середзем’я. Все гарно склалося. Окрім “Гобіта”. Виявилося, що він має дещо відмінну географію, дещо відмінну історію, дещо відмінні народи. Частину “хвостів” Толкін зв’язав. Наприклад, дріб’язковий та “нормальний” Некромант став Сауроном. Нагадаю, що в “Гобіті” і гноми, і Більбо сприймають Некроманта як “декорацію” – нечисту силу, яка живе в Чорному лісі. Але Некромант не є для них Злом, а радше локальною небезпекою чи перешкодою. Та й перстень Більбо став більш демонічним. Так, у версії 1937 р. Ґоллум просто віддав перстеня Більбо. Останній виграв його в загадки. От і вся інтрига. Звісно, що це не вписувалося у версію “Володаря перстенів”.

А за географію я не жартував. Карен Він Фонстед (Karen Wynn Fonstad), коли укладала свій атлас Середзем’я, виявила, що відстані в “Гобіті” та “Володарі” зовсім різні. Хоча Фродо та Більбо йдуть з Ширу до Рівенделу приблизно одним і тим же маршрутом, часу вони витрачають зовсім різну кількість. Вона, до речі, так і не змогла узгодити ці розбіжності. І так їх і залишила: от, мовляв, живіть з цим.

Толкін розумів, що “Гобіт” та “Володар перстенів” розходяться. І тому намагався “підігнати” “Гобіта” під “Володаря”. В результаті одні нестивки вдалося ліквідувати, але з’явилися і нові. Зокрема, у “Володарі” Більбо на початку постійно каже: “Зараз я розкажу істинну історію, як я здобув перстень. І не дивуйтеся, що вона зовсім інша”. А далі розказує всім відому історію, де Більбо знаходить перстень і не віддає Ґоллуму. Чому читачі мають дивуватися? Бо це версія “Гобіта” 1951 р., коли Толкін вже писав “Володаря перстенів”. А в 1937 р. Більбо мило виграв перстень у загадки. Бо Ґоллум зробив його вавкою в цій грі. Ясно, що коли в Ґоллума був би Єдиний Перстень, то він не міг стати ставкою в якійсь грі, а Ґоллум не став би дотримуватися правил, якщо Перстень спотворює душу власника. Тому читачам “Гобіта-1937” треба було пояснити, що таке з тим перстенем було. Тому з 1951 р. “Гобіт” виходив в новій редакції, де історія Перстеня співпадає з тією, що у “Володарі”. Але текст “Володаря” Толкін вже не змінював.

Втім, “Гобіта” Толкін так і не модифікував остаточно. По-перше, його проігнорував видавець. Коли 1951 р. Толкін почав оновлювати текст, то видавець ніяк не зреагував на надісланий чорновик розділу “Загадки в пітьмі”. Через це Толкін вирішив, що питання не на часі – і закинув редагування “Гобіта”. І лише згодом виявив, що це розділ увійшов до оновленої версії “Гобіта-1951”. Толкін обурився, бо він ту главу вислав як зразок: показати, в якому напрямку він змінюватиме текст. Але сталося, що сталося. Якби ж він знав, що можна ще вносити правки! По-друге, у видавця не виявилося часу на подальше редагування. В 1960-х Толкін знову засів за ґрунтовну переробку “Гобіта”, але стався скандал з піратськими виданнями “Гобіта” в США, а тому видавець наполіг, що нема часу все переробляти – треба внести лише деякі фундаментальні зміни, щоб читачі купували ліцензоване видання за новий контент. І так Толкін не встиг оновити текст, хоча і вніс в нього багато уточнень.

Але повернемося до питання про Середзем’я. Саме опираючись на історію написання “Гобіта” Крістофер Толкін і вважав, що ця повість не є частиною Середзем’я: батько створював її казку, а лише потім намагався “втиснути” в Середзем’я, але так і недотиснув. Втім, історія отримала кумедне завершення: коли в 2007 р. вийшла історія написання “Гобіта” на 900 сторінок – The History ofThe Hobbit Джона Рейтліфа (John D. Rateliff), то Крістофер не заперечував, щоб її продавали в комплекті з 12-томною “Історією Середзем’я”. Тобто de facto він таки визнав, що “Гобіт” є частиною Середзем’я, хоча і не дуже “канонічною”.

А от “Володар перстенів” – це лише невелика надбудова над “Сильмариліоном”.

Середзем'я

Якщо уважно читати “Додатки” до “Володаря перстенів”, то можна натрапити на багато імен, які в тексті роману не фігурували. Та й в самому романі з’являлися Берен та Лутіен, Танґородрім, Ґронд. Ці власні назви були зрозумілими персонажам, але не були знайомим читачам та читачкам. А справа в тому, що це “уламки” з “Сильмариліону”, які Толкін “контрабандою” протягнув до “Володаря”. І саме “Сильмариліон” був основним текстом Толкіна, в якому він і пояснив сенс Середзем’я.

2. Базовий рівень

На цьому рівні потрібно знати “Сильмариліон”. І цей текст дається важко, бо в нього зовсім інший стиль. Це не роман, а збірка міфів та легенд. Чи саг. Як вам більше подобається. Багато власних імен, які потрібно пам’ятати. Наприклад, Маедрос, Маґлор, Келеґорм, Куруфін, Карантір, Амрод, Амрас. Це сини Феанора. Вони всі мають значення, бо мають різні характери та різну роль в подальшій історії. Хіба Амрода та Амраса можна не запам’ятовувати, бо вони майже не фігурують історії Середзем’я. Але з ними клопіт, бо їх ні в яком уразі не можна плутати з Аеґнором та Анґродом. Останні також брати, але не є близнюками як Амрод і Амрас. А ще вони сини Фінарфіна, який не підтримав Феанора, що впливатиме на подальшу долю його дітей в сюжеті “Сильмариліона”. Крім того, у Фінарфіна були сини Фінрод та Ородрет. А у Фінарфіна був брат Фінґолфін, у якого було троє дітей – Фінґон, Турґон та Аредель. І Фінрода не варто плутати з Фінґоном, бо вони зовсім різні. Це я навів перелік імен правителів ельфів в Белеріанді, але не всіх, бо ще були Кірдан, Елу Тінґола та Денетор. Крім правителів, потрібно запам’ятати імена їхніх дітей та деяких підданих, бо всі вони так чи інакше відіграватимуть роль в сюжеті. А з середини “Квента Сильмариліон” додадуться люди зі своїми генеалогіями.

Крім власних імен ельфів та людей, в “Сильмариліоні” можна заплутатися ще й в назвах народів. Наприклад, ельфи в тексті можуть бути і ельфами, і квенді, моріквенді, калаквенді, ельдар, а також ваньяр, нолдор, телері, нандор, еґлат, сіндар, фалатрім, лаіквенді та аварі. І тут легко ногу зломити, бо деякі з цих назв є назвами об’єднаннями окремих племен ельфів. Наприклад, сіндар та фалатрім – це еґлат, а лаіквенді – це частина нандор, а самі нандор – це частина телері. В принципі, сіндар та фалатрім також є частиною телері, але в тексті телері будуть використовуватися переважно на позначення тих телері, які живуть у Валінорі. Також потрібно пам’ятати, що квенді – то всі ельфи, а от ельдар – лише ті, які вирушили до Валінору (навіть якщо не дійшли), проте моріквенді – це ті ельфи, які не бували у Валінорі. Тобто аварі , не є ельдар, але є моріквенді, як і сіндар, нандор та фалатрів, які є ельдар.

І так далі, і тому подібне. Це спершу збиває з пантелику, але якщо у всьому цьому розібратися, то “Сильмариліон” захоплює. Особисто я малював схеми та карти, хоча під рукою мав і авторські схеми та карти, але вони мене не влаштовували, бо Толкін не морочив собі голови, щоб намалювати політичну карту зі всіма географічними назвами: або політична карта, або географічна. І ото збагни, в чиєму королівстві ліс Бретіль, наприклад.

Але саме читання “Сильмариліона” дає базове розуміння Толкінівського Середзем’я.

Втім, з цим текстом є одна проблема. Толкін його не написав, хоча він є його автором. Знову парадокс, але все також просто. Толкін писав “Сильмариліон” все життя – умовно кажучи, з 1917 р. І робота йшла дуже плутано. Наприклад, світобудовою Арди Толкін переймався в період до “Володаря перстенів”, а далі більше зосередився на війні ельфів з Морґотом. Наче все просто. Але виходить, що географія Арди описана в 1930-х, а війни з Морґотом – в 1950-х – 1960-х рр. Причому Толкін деколи повністю переписував старі тексти, деколи робив в них нові примітки, які змінювали всю історію, а деколи робив короткі ремарки в зовсім інших текстах. Але ці ремарки підважували чи уточнювали старіші тексти. Причому Толкін не завжди перебирав папером – міг і писати на чистих листках, міг і на чорновиках, міг і на полях газет. Тому архів Толкіна – це доволі специфічне зібрання текстів.

І от Крістофер мав впорядкувати цей набір текстів. По-перше, датувати їх. По-друге, розібратися, яку версію можна вважати остаточною. І це була надскладна задача, бо Толкін часто відкидав нову версію на користь старішої. Просто в старішому тексті робив оновлення. Так, звучть заплутано. Бо треба було не лише датувати самі тексти, але й виправлення на них! Наприклад, текст написаний в 1930-х рр., але примітки на ньому – з кін. 1950-х рр. І тому остаточним є саме цей рукопис, а не текст з поч. 1950-х рр., бо його Толкін відкинув – і повернувся до тексту з 1930-х рр., де наробив виправлень.

І це ще не все! А якщо Толкін щось недописав, то що мав робити Крістофер? Адже лакуни потрібно було запонювати – або старішими текстами, або дописувати самому? Або поєднувати і те, і те. Таким чином “Сильмариліон” – це “Франкенштейн”, зшитий з різних частин.

І хоча цей текст виглядає плавним – наче не було цього “зшивання”, але насправді так не є… Причому Крістофер згодом шкодував, що видав “Сильмариліон” 1977 р., адже опісля він знайшов низку чорновиків, які виявилися новішими версіями тих чи інших історій. Наприклад, я писав, що Ородрет є братом Фінрода та Анґрода та Аеґнора. Насправді Толкін вирішив, що Ородрет є сином Анґрода, тобто племінником Фінрода та Аеґнора. Але це оновлення він додав як примітку до якогось тексту з 1950-х рр., але в самі тексти, де фігрував Ородрет, цієї зміни не вносив. Через це Крістофер спершу вирішив, що Ородрет таки брат Анґрода, а не його син. А згодом зрозумів свою помилку, коли краще впорядкував архіви батька. Звідки ми це все знаємо? Бо Крістофер видав низку книг, в яких намагався виправити свої помилки. Вони й складають два наступні рівні читання. До речі, детальний аналіз, як Крістофер укладав “Сильмариліон” зробив Дуґлас Чарльз Кейн (Douglas Charles Kane) в книзі Arda Reconstructed.

3. Просунутий (advanced) рівень

Середзем'є

Основний текст на цьому рівні – “Незакінчені перекази Нуменору та Середзем’я”. І основна їхня риса – вони незакінчені. В цьому томі Крістофер Толкін повністю облишив сумнівну стратегію реконструкції текстів свого батька, яку він реалізував в “Сильмариліоні”. І замість “зшивання” та “дописування” чорновиків в одне полотно, він просто опублікував перекази в тому стані, якому їх облишив Толкін.

Зроблю коротку ремарку про “Сильмариліон”. Як я писав, Крістофер згодом шкодував, що так повівся з текстом батька. Але, припускаю, він це зробив свідомо. Уявіть собі, що відчував Крістофер 1973 р.: батько все життя писав Легендаріум, але спершу видавці не хотіли це публікувати (в 1937 р.), а далі батько не встиг (чи не схотів) все це звести в один текст. І ось Крістофер має на руках гору різнорідних нотаток, з яких постає дивовижне Середзем’я – набагато складніше та більш вражаюче, порівняно з “Володарем перстенів”. Невже всі зусилля його батька так і пропадуть марно? І Крістофер вирішує видати “Сильмариліон”. Ясно, що для цього треба “вчинити наругу” над чорновиками батька. Але якщо цього не зробити, то ніхто не буде розбиратися в цих розрізнених фрагментах. Тому Крістофер зводить все в один читабельний текст.

І виявляє, що такий Толкін також має успіх! Люди його читають! Видавці помилялися: химерні легенди про вигаданий світ з безліччю власних назв, а також сюжетних ліній, публіці сподобався!

І ось тоді Крістофер починає ставитися до чорновиків батька більш відповідально. Він вже не дописує / докомпільовує, але здійснює “археографічну” роботу. Видає чорновики з солідним корпусом приміток: які є версії тексту, як він змінювався з часом тощо. Першою спробою такого “археографічного” видання і є “Незакінчені перекази”.

Текстологічно “Незакінчені перекази” складаються з чотирьох частин – перекази Першої, Другої та Третьої Епох, а також “Інше”.

У випадку Першої Епохи, то це дві історії: про Туора та те, як він прийшов в Ґондолін, а також “Повість про Дітей Гуріна”. Фактично, це доповнення до “Сильмариліона”, адже ці історії були (в скороченій формі) там були опубліковані. Але тут Крістофер видав остаточні версії текстів свого батька, які були незавершені. Тому він їх не включив в оригінальній формі в “Сильмариліон”. А ще тому, що вони доволі об’ємні. Наприклад, “Повість про Дітей Гуріна” вийшла 2007 р. окремою книгою на 300 сторінок.

Найоригінальніша частина “Незакінчених переказів” – про Другу Епоху. Як пам’ятаємо, Толкін писав про Першу, але “Володаря перстенів” розмістив в Третій. Обидві він більш-менше детально описав в своїх текстах. До речі, про Третю епоху дуже багато в Додатках до “Володаря перстенів”. А от Друга… Вона виявилася “залишковою”. Її роль – “склеювати” “Сильмариліон” та “Володаря перстенів”. І ще в Другій Епосі Толкін розмістив свій “міф про Атлантиду”, тобто падіння Нуменору. Ось і все. В “Сильмариліоні” Другій Епосі Толкін “вділив” 30 сторінок – в тексті “Акаллабет”. І ще побіжно згадував, що то в Другу Епоху були виковані Перстені. А так 3441 років Другої епохи виявилися дуже слабо описаними. Хіба крім Останнього Союзу та першого падіння Саурона.

На щастя, Толкін встиг написати низку текстів, які залишилися незавершеними, але і то добре, що вони були. А саме – опис Нуменору, історію про Альдаріона, правителя Нуменора, який почав колонізацію Середзем’я. Саме з цих колоній і виникне королівство Ґондор (і Арнор, якщо ви знаєте, про що я). Також він написав короткі життєписи правителів Нуменору. І розповів історію Ґаладріелі та Келеборна. Адже вони фігурували в “Сильмариліоні”, а далі з’являються у “Володарі перстенів”. Але що було поміж тим? Таким чином перекази Другої Епохи тісніше сплітають “Сильмариліон” та “Володаря перстенів”. Як в плані історії нуменорців, так і Перстенів.

В частині про Третю Епоху опинилися тексти двох типів. Більшість – це доповнення Додатків до “Володаря перстенів”. А саме, історія про загибель Ісілдура на початку Третьої Епохи з поясненням, як Перстень опинився в Андуїні, звідки його видобув Ґоллум. А також текст про те, як роханці уклали союз з ґондорцями (“Кіріон та Еорл і дружба Ґондору та Рохану”). А також історія боїв на Ізенських бродах, де загинув Теодред, син Теодена. У “Володарі перстенів” Толкін одним реченням згадує про цю поразку, а в Додатках не встиг розписати. Тобто ці тексти – доповнення та розширення “Володаря перстенів”. Схожа природа і в “Полювання на перстень”, в якому Толкін описує мандри назґулів, коли вони шукали Фродо, щоб забрати Перстень. Знову ж таки, ми маємо розповідь про це у “Володарі”, але тут Толкін подає більш детальний звіт, який реально є звітом – розповіддю про переміщення назґулів.

А от “Похід до Еребору” – це дуже цікавий текст. В його центрі розповідь Ґандальфа про похід Більбо та гномів до Самотньої гори. Так, Ґандальф переказує сюжет “Гобіта” для Фродо, але з перспективи Ґандальфа. Яскравий приклад того, як Толкін морочився, щоб зв’язати ці два тексти. Про Перстень, Саурона та географію я писав в попередньому дописі. З цим Толкін ще міг сяк-так впоратися. Але що робити з Ґандальфом! Так-так, це була найбільша проблема. Ґандальф – видатний чаклун, він входить до Ради Світлих Сил, яка має на меті боротися з Сауроном. Тобто Ґандальф на дрібниці не розмінюється, а переймається долею Середзем’я. Тоді чому він допомагає гномам в їхньому поході до Самотньої гори? Навіщо він їм “додає” Більбо як бонус? В “Гобіті” все було достатньо кумедно і весело. Але як це узгодити з “Володарем перстенів”? І Толкін вирішує написати Додаток до “Володаря перстенів”, де дає іншу інтерпретацію “Гобіта”. На жаль, цей Додаток Толкін так і не завершив, до “Володаря” не включив. Але Крістофер опублікував його. І виявилося, що Ґандальф мав план: йому потрібно було нейтралізувати Смауґа, бо той міг стати небезпечним знаряддям в руках Саурона. І для цього потрібно нагадати гномам, що пора б і помститися за втрату Самотньої гори. А Більбо він довісив гномам, щоб змусити їх вирушити в похід таємно, не привертаючи уваги Саурона. Інакше останній не дав би гномам просунутися далі Імлистих гір – і перебив би всіх дорогою. А так Більбо стримував їх бойовий азарт. І мав змусити думати головою. Що з того вийшло – ми знаємо: Ґандальфові все вдалося.

Четверта група текстів – це доповнення до Легендаріуму, а саме історія друедайн, магів (істарі) та палантирів. Доволі сухі, енциклопедичні, вони прояснюють ті чи інші факти з “Володаря перстенів”, які не узгоджувалися з “Сильмариліоном”.

На завершення скажу, що “Незакінчені перекази” доволі дружні до читачів. Тут розповіді доволі розлогі, а коментарі Крістофера достатньо короткі – і їх можна ігнорувати (якщо вам нецікаві історії змін в тому чи іншому тексті Толкіна). Але вже тут Крістофер починає реалізовувати свій “археографічний” метод: тексти Толкіна мають супроводжуватися текстологічними коментарями.

І цей принцип заквітне буйним цвітом в “Історії Середзем’я”, про що трохи нижче розкажу більше.

Чому ж “Незакінчені перекази” – це наступний рівень? Бо в них багато “технічної” інформації: генеалогії, географічні описи тощо. Цікавість до цих текстів з’являється тоді, коли приходить розуміння, що Середзем’я – це набір текстів, між якими можна шукати зв’язки, натяки, ниточки. І всі вони були задумані Толкіном, але не прописані. Проте це полотно мало щось сказати читачам. Отже, потрібно реконструювати цей мета-текст, щоб зрозуміти, що хотів сказати Толкін. І пам’ятати, що тексти ж різного рівня завершеності, а також остаточності. І тому нитчоки треба шукати обережно – не вдаючися до надінтерпретації, тобто приписування Толкінові того, чого в нього не було.

4. Професійний рівень

Вище я вже згадував, що Крістофер Толкін видавав “Сильмариліон” та “Незакінчені перекази” з метою познайомити світ з Легендаріумом свого батька. Тому він керувався принципом: зв’язана історія (“Сильмариліон”), або зв’язні фрагменти, які доповнюють попередні три книги (“Гобіт”, “Володар перстенів” та той же “Сильмариліон”). Тобто цілком утилітарна мета: не відтворювати весь корпус текстів Толкіна, а лише те, що є підсумком його багаторічної (півстолітньої!) праці.

Проте згодом Крістофер вирішив видати всі тексти свого батька. Таким чином виникла серія “Історія Середзем’я” у 12 томах. Насправді томів 13, де останній – це алфавітний покажчик. Але і цей том важливий, про що трохи згодом.

“Історія Середзем’я” є так званою зовнішньою історією, тобто зовнішньою щодо Середзем’я: це історія створення Толкіном Середзем’я. (Відповідно, внутрішня історія – це події, які “відбувалися” в Середзем’ї.) Але не всі 12 томів є цікавими для всіх читачів. Все залежить від рівня захоплення Толкіном. Втім, спершу я коротко розкажу про самі томи в хронологічному порядку.

1-2. “Книга втрачених переказів”. Поділ на 2 томи був запропонований видавцем. Змістовно це один текст. Але це не “Сильмариліон”, а прото-Сильмариліон. Якщо можна вдатися до порівняння, то це скандинавська міфологія. А от “Сильмариліон” – давньогрецька. Певні подібності є, але загалом ідеї та настрій дещо інші. Це найбільш ранні тексти Толкіна, написані ще в 1920-х рр.

3. “Пісні (Lays) Белеріанду”. Назва говорить сама за себе: це поеми про Середзем’я. Толкін почав їх писати, але не завершив. І вони також з 1920-х рр. Сюди входять поеми про дітей Гуріна, поема про Берена та Лутіен, а також зовсім короткі фрагменти – про втечу нолдолі (майбутні нолдор), поема про Еаренделя (згодом він стане Еаренділом), а також поема про падіння Ґондоліна. Всі ці поетичні тексти Толкін закинув, а потім їх ще раз написав, але вже прозою.

4. “Будова (Shaping) Середзем’я”. Основна маса текстів – перші версії “Сильмариліона”. Ось тут Толкін вже відійшов від “Втрачених переказів” і почав творити новий світ. Адже “Втрачені перекази” прив’язані до середньовічної Англії. Мовляв, один англосаксонський мореплавець випадково потрапив на острів ельфів на Заході, де йому і розповіли про прадавні часи Землі. А от в 4-му томі вже тексти, де Толкін пише про Середзем’я, яке не є аж так прямо зв’язаним з Європою. Втім, ключовий текст цього тому – Амбарканта: в ній розказано про світобудову вигаданого Толкіном світу. Все це тексти з 1930-х рр.

5. “Втрачена дорога та інші твори”. Тут читачі знайдуть подальші версії “Сильмариліону”, написані в 1930-х рр., перша версія “Акаллабет”, тобто історія про падіння Нуменору, а також два тексти про вигадані Толкіном мови – Ламмас та Етимології. Перший текст – коротка розповідь про основні мови Середзем’я, а останній – словник ельфійських слів. Він побудований довкола коренів з пра-ельфійської мови, а проте містить також інформацію, як ці корені перетворилися в слова різних ельфійських мов.

6-9. Історія “Володаря перстенів” (“Повернення Тіні”, “Зрада Ізенґарду”, “Війна за Перстень”, “Поразка Саурона”). Це історія написання Толкіном “Володаря перстенів”: всі версії імен, сюжетних поворотів, чорновиків тощо. Тільки в 9-му томі є The Notion Club Papers – історія Нуменору, а точніше – короткий підручник адунаїку, тобто мови нуменорців. Фактично, це єдина мова, окрім ельфійських, яку Толкін розробив так, що нею можна спілкуватися. До речі, з ельфійських на “розмовному” рівні Толкін залишив синдарін та квенья, а за бажання – можна “реконструювати” телерін, але тут починаються дискусії між толкіністами, яку версію реконструкції обрати.

10. “Перстень Морґота” та 11. “Війна за Камені (Jewels)” – пост-“Володарівські” версії “Сильмариліона”, тобто тексти з 1950-х рр. Крім них в 10-му томі є Атрабет Фінрод ах Андрет (Розмова Фінрода та Андрет), Повість про Аданель, Міфи перетворені (transformed). Фактично, це “світоглядні” тексти, де Толкін чи у формі діалогу (Атрабет), чи просто наративом викладає свої міркування про добро та зло в Середзем’ї. І ці тексти є ревізією ідей, довкола яких будувався сюжет ранніх версій “Сильмариліона”. Основний фокус з цими текстами, що їх або не було включено до “Сильмариліона” через інший стиль (Атрабет), або Крістофер не знав про їх існування (“Міфи”). Наприклад, саме в “Міфах” Толкін оновив свої міркування про Морґота, Саурона та орків, але в “Сильмариліон” вони не потрапили. І тому “канонічною” є версія, що орки – це ельфи, спотворені катуванням Морґота. Але Толкін згодом відмовився від цієї ідеї, бо вона не вписувалася в цілісну картину Середзем’я. Адже ельфи, як і люди, мають душу/дух (fea) та плоть (hroa). Страждання hroa впливають на fea, але останню не знищити. А відтак, чому орків просто знищують, а не намагаються перевиховати? Тому Толкін зробив несподіваний хід – і написав, що більшість орків – це тварини, підняті магією Морґота на дещо вищий рівень розвитку. Це лише одне з джерел походження орків, іншими є і далі ельфи, і нижчі духи (слабші від балрогів, але десь того типу), який Морґот прив’язав до плоті. Відтак, більшість оркі – не одухотворені істоти, а просто інструменти в руках Морґота. Але цього тексту Крістофер не включив до “Сильмариліона” – і походження орків залишилося далі “ельфійським”. А в 11-му томі є продовження “Дітей Гуріна” (“Мандри (Wanderings) Гуріна”), історії про походження ентів та орлів, а також текст “Квенді та Ельдар” – про історію ельфів та їхніх мов. Саме тут Крістофер і розкриває остаточні генеалогії дельфійських правителів Першої Епохи, про що я писав вище.

12. “Народи Середзем’я”. Це вже повністю “збірна солянка”. Перша частина – історія Прологу та Додатків до “Володаря перстенів”. Тут є як чорновики, так і тексти, які не увійшли до Додатків, хоча були завершеними. Це важливе доповнення до “Володаря перстенів”. Друга частина – “Пізні твори”, де Толкін просто “затикає” діри в Середзем’ї, породжені нестиковками різних текстів. Тут і історія стосунків гномів та людей (а також розвиток їхніх мов), два тексти про ельфійські мови, а також тексти про магів (істарі), Ґлорфінделя та Кірдана. Останні двоє – головний біль Толкіна. Він не любив давати різним персонажам однакові імена, але Ґлорфінделю не пощастило: він був в Першій Епосі, і там загинув, але потім з’явився в Третій. І це два різні ельфи, але треба було якось узгодити, чому різні, але з однаковими іменами (ельфи уникали такого, бо ім’я має бути унікальним). Текст про Кірдана має іншу ціль: заповнити лакуни в біографії. Адже Кірдан згадується як правитель ельфів (фалатрім) в Першій Епосі, а далі – як правитель ельфів Сірої Гавані в Третій Епосі. А що було поміж тим? Тому це текст, схожий до історії Келеборна та Ґаладріель з “Незакінчених переказів”. Важливо, що ці тексти дуже пізні – з 1960-х рр. Третя частина – знову про ельфійські мови, але це старіші тексти. І четверта – незавершені тексти: продовження “Володаря перстенів” (яке Толкін швидко закинув) та історія з часів Другої Епохи – про колонізацію нуменорцями Середзем’я (також швидко закинутий). Ці тексти з 1950-х рр.

13. Алфавітний покажчик. Здавалося б, а навіщо? Фокус в тому, що Толкін міняв імена персонажів в межах однієї історії. І часто в нього один і той же герой має різні імена в різних частинах тексту, бо Толкін придивлявся, який варіант йому подобається більше. А також імена змінювалися від твору до твору… І якраз тут покажчик є такою “віссю”, яка дозволяє подивитися, де і під якими іменами з’являвся той чи інший персонаж.

І ось настає питання, які ж тут рівні зацікавленості. Умовно їх поділю на три підвиди.

4.1. Просунутий професіонал

Для таких читачів інтерес становить цілісна картина Середзем’я, якою її бачив Толкін під кінець життя. Адже тоді він вже написав “Гобіта” та “Володаря перстенів”, а тому “Сильмариліон” мав вписатися до цих історій. Отже, крім “Сильмариліона” та “Незакінчених переказів” варто прочитати “пізнього” Толкіна, тобто томи 10-12, а також “Амбарканту” з тому 4. Так, я вже казав, що Толкін деякі питання вважав “вирішеними” в минулому – і більше до них не повертався. Тому, хоча Амбарканта написана в 1930-х рр., Толкін тримався її й далі.

Фактично, такі читачі нагадують просунутих читачів, але тут треба більше наполегливості: 10 та 11 томи не є цілісними наративами, а фрагментами, в яких треба визбирувати факти, які Крістофер не включив до “Сильмариліона” чи “Незакінчених переказів”. Але це інтерес саме до тексту, тобто сюжету.

4.2. Лінгвістичний професіонал

Таким читачам “Історія Середзем’я” ще пропонує вивчення мов – ельфійських та адунаїку. Ясно, що тут, потрібно прочитати томи 5, 9, 11, 12: в п’ятому томі є “Етимології” та “Ламмас”, в дев’ятому – посібник з адунаїку, в 11 та 12 – оновлені історії ельфійських мов та зв’язків між ними.

Це складніший рівень, бо, загалом, в мережі є багато посібників Толкінівських мов, а тому нема потреби самому все визбирувати з “Історії Середзем’я”. Але, чому б і ні.

4.3. Пристрасний професіонал

На цьому рівні інтерес становлять всі чорновики Толкіна. Навіть ті, які він сам відкинув. Тому тут читати треба і томи 1-3, і 4-5, і 6-9. Причому останні чотири – це повна бентега, адже є фінальний текст “Володаря перстенів”. Але пристрасним професіоналам і це цікаво. Насправді, і тут можна виділити підрівні. Наприклад, я тяжко уявляю, навіщо читати чернетки до “Володаря перстенів” (томи 6-9). Але розумію, що читання томів 4-5 може бути цікавим, бо саме звідси Крістофер Толкін черпав матеріал, яким “затикав” діри в “пізньому” “Сильмариліоні”. Адже ситуація така, що в 1950-х (томи 10-11) Толкін частину сюжетів не довів до кінця. Наприклад, історію Гуріна. І тому Крістофер мусив витягати фрагменти з подібних історій, написаних в 1930-х рр, змінювати імена – відповідно до версії 1950-х рр., а також змінювати стиль, щоб він пасував до “пізнього” “Сильмариліону”. Тому томи 4-5 також цікаві, коли йдеться про поглиблене розуміння “Сильмариліону” 1977 р. А от томи 1-3 – це вже для фанатів, яким просто цікаво подивитися, як ідеї Толкіна змінювалися. Але це читання до розуміння Толкіна може нічого не дати.

А як з Great Tales?

В 2007-2018 рр. Крістофер Толкін видав три твори, які він назвав головними легендами “Сильмариліону” – “Діти Гуріна”, “Берен та Лутіен”, “Падіння Ґондоліна”. Але ці тексти не містять нової інформації. І тому їх легко вбудувати в попередню класифікацію.

Діти Гуріна” нагадують “Сильмариліон”, але advanced: Крістофер склав одну історію (нагадаю, що в “Незакінчених переказах” є “Повість про дітей Гуріна”, але без фіналу), просто додавши фінал. Так, в коментарях він пояснив, що додав. Але загалом вийшов “причесаний” текст в стилі “Сильмариліона”. Тому це рівень між базовим та просунутим.

Падіння Ґондоліна” побудовано інакше. Тут Крістофер подає підряд всі версії цієї історії, адже раніше вона була розкидана по кількох томах “Історії Середзем’я”. Але чому він видає цей текст? Тому що в ньому описано штурм Ґондоліна, якому в “Сильмариліоні” дісталося лише кілька абзаців. Тобто цей текст – заповнення лакуни в “Сильмариліоні”. І це робить цей текст подібним до “Незакінчених переказів”, тобто підійде читачам просунутого рівня.

Берен та Лутіен” – це текст, подібний до “Падіння Ґондоліна”. (Насправді, все навпаки, бо “Берена та Лутіен” було видано на рік раніше). Тобто тут Крістофер Толкін зібрав всі версії цієї історії – від “Книги втрачених переказів” до “пізнього “Сильмариліону”. Основна частина – віршовані тексти з Тому 3 “Пісні Белеріанду”. Але в будь-якому випадку це виглядає на “археологію” цієї легенди: все ж, в “пізньому” “Сильмариліоні” вона отримала більш-менш завершену форму. Тому така “археологія” робить цей том цікавим виключно для пристрасних професіоналів. На відміну від “Падіння Ґондоліна”, який Толкін недописав: в “пізньому” “Сильмариліоні” історія обривається на тому, як Туор дійшов до Ґондоліна. А далі Толкін нічого не написав. Тому в “Сильмариліоні” ця історія виявилася дуже короткою. І критики закидали Крістоферу, що він міг більше взяти матеріалу з 1930-х, щоб розширити відповідний розділ “Сильмариліону”. Врешті-решт, з іншими розділами він так і робив. І от в 2018 р. Крістофер видав “Падіння Ґондоліна”, яке частково заповнювало цю лакуну.

Якщо коротко, то це все. Залишається ще низка питань, які версії текстів Толкіна вважати остаточнішими від інших, як їх інтерпретувати. Але це вже інша історія.

Популярні публікації

Новини за темою

Проблема трьох тіл

Здена Тесличко: “Проблема трьох тіл” Лю Цисіня

Нейромант / Занулення

“Нейромант” та “Занулення” Вільяма Ґібсона — передзамовлення від “Видавництво”

permutation city

Здена Тесличко: “Місто перебудов” Ґреґа Іґана

Павло Дерев'янко

Павло Задніпряний: “Тенета війни”

Олександр Гнатюк

Олександр Гнатюк: П’ятикнижжя Лемове. Том 1

Лийтеся сльози, сказав полісмен

Володимир Кузнєцов: “Лийтеся мої сльози, сказав полісмен” Філіпа К. Діка

КІЛ

Кіно і люди: “Gentlemen Bastards” Скотта Лінча

Арєнєв

Володимир Арєнєв про пошук джерел для художніх книжок на прикладі українського фольклору

ҐАЛАПАҐОС

Олександр Гнатюк: “Ґалапаґос”

Ніл Стівенсон

Здена Тесличко: “Сімміс” Ніла Стівенсона

Verge Of War

Андрій Ворон: Verge of War — космоопера з України

Наукпоп

Володимир Кузнєцов: Наукпоп від простого до складного — 10 авторів, потрібних для розуміння себе та навколишнього світу

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори