Данило Судин: “Берен та Лутіен”

Берен і Лутіен
📜 Дж. Р.Р. Толкін
📗
Берен і Лутієн
 

“Берен та Лутіен” – друге з так званих “Великих сказань Середзем’я”, які Крістофер Толкін видав в ХХІ ст. Першим були Діти Гуріна (2007), а третім та останнім – The Fall of Gondolin (2018).

Втім, цей цикл є неоднорідним. Якщо в “Дітях Гуріна” Крістофер мав на меті скласти з чорновиків батька цілісну історію, то в наступних двох книгах він діяв зовсім інакше. Але спершу кілька слів про “Дітей Гуріна”, щоб краще пояснити відмінність між текстами. Джон Рональд Руел Толкін легенди Середзем’я (так званий Легендаріум ) писав все своє життя. Причому одну і ту ж історію він міг переписувати декілька разів. Але інтриги додає те, що жодну з версій він міг недописати. Тобто довів виклад до якогось моменту, закинув – і почав переписувати все з початку. Відтак, “Діти Гуріна” – це конструктор з пізнішого тексту (який увійшов до Unfinished Tales of Númenor and Middle-Earth), але обривався дуже близько до фіналу,і більш ранніх чорновиків, які доводили історію дітей Гуріна до логічного кінця. Відтак, “Діти Гуріна” – цілісний текст, який читати легко, бо для читачів це одна історія.

Але після “Дітей Гуріна” Крістофер вирішив вернутися до принципів “Історії Середзем’я”, тобто не дописувати самому тексти, а відтворити чорновики так, як вони були. Гаразд, не зовсім так. Крістофер вирішив, що цілісної історії укладати не буде, але й не впадатиме в іншу крайність – не складатиме докупи всі тексти про Берена та Лутіен. Адже ці тексти вже було відтворено у відповідних томах “Історії Середзем’я”.

В “Берені та Лутіен” він йде середнім шляхом. З одного боку – будує цілісну історію. З іншого боку – складає її з оригінальних текстів батька, причому ніяк їх не зшиває між собою, а подає в тій стилістиці, в якій їх написав батько. І з тими ж власними іменами, більш-менш.

Відтак, перед читачами та читачками постає бентежний текст. Він таки є однієї історією (а не низкою версій, які повторюються, повторюються і повторюються). Кожен епізод тут фігурує один раз (приблизно). Але це “клаптикова ковдра”: епізоди настільки різні, що голова обертом.

Ось коротко структура:

  1. Сказання про Тінувіель – прозовий текст бл. 1917 р.
  2. Уривок з “Міфологічного нарису” – прозовий текст 1926 р.
  3. Перший уривок з “Балади про Леітіан” – віршований текст 1925 р.
  4. Перший уривок з “Квента Нолдорінва” – прозовий текст 1930 р.
  5. Другий уривок з “Балади про Леітіан” – віршований текст 1928 р.
  6. Другий уривок з “Квента Нолдорінва” – прозовий текст 1930 р.
  7. Третій уривок з “Балади про Леітіан” – віршований текст 1928 р.
  8. Уривок з “Квента Сильмариліон” – прозовий текст 1937 р.
  9. Третій уривок з “Квента Нолдорінва” – прозовий текст 1930 р.
  10. Уривок з “Квента Сильмариліон” – прозовий текст 1937 р.
  11.  Фрагмент оновленої “Балади про Леітіан” – віршований текст 1950-і рр.

Найбільш шокуючим є текст 1917 р. Тут Толкін пише про епічну ворожнечу… котів та собак. Причому і ті, й інші служать Морґоту, але також ворогують між собою. В цю колотнечу втрапляє Берен, коти роблять його своїм рабом, і він має ловити мишей, але йому не вдається, а тому його ставлять прибирати на кухні. А Лутіен з допомогою псів визволяє Берена з полону. Ясно, що від такого просто моторошно, що в Толкіна було в голові.

Решта фрагментів більш-менш відповідають історії з Сильмариліон. Тільчи чергування прозових та віршованих фрагментів збиває з пантелику, настільки в них різні стилі.

Крістофер Толкін наче намагався показати еволюцію історії Берена та Лутіен, але також написати цілісний текст. Ясна річ, що в “Сильмариліоні” цілісний текст постав завдяки його редакторським зусиллям, які розрізнені чорновики зшили в один стилістично єдиний текст. А тут він нарешті показує, з яким матеріалом йому доводилося працювати.

Мені здається, що Крістоферу просто було образливо, що він стільки вклав власних сил, щоб тексти його батька чули читабельними. Але в результаті громадськість вирішила: все, що красиве – то робота його батька, а все нудне, кумедне та комічне – то від Крістофера. І ось під кінець життя він вирішив показати, що ж насправді могло вийти, якби його батько видав свої нотатки так, як він їх писав. Так, без Крістофера Толкіна творчіть Джона Рональда Руела Толкіна була набагато гіршою.

І наостанок: чи варто читати цю історію? Можливо, варто обмежитися “Сильмариліоном”? Можливо, і так. Але попри те, що “Берен та Лутіен” мене страшно дратували в процесі читання (епічна битва котів та собак, а Берен кухонним ножем виколупує (!!!) Сильмарил з корони Морґота, жахливі віршовані описи, які просто можна цитувати і цитувати, настільки вони не-пафосні), текст залишає тільки позитивні враження опісля.

Навіть в історії 1917 р. є цінні речі. А саме – як Тінувіель творить чари, щоб волосся росло швидше, а в ньому сховалися чари сонливості. Не розумію, чому в пізніших версіях тексту Толкін викинув цей епізод. Так само у віршованих текстах фігурують ті чи інші епізоди, які чомусь Толкін не залишив в пізніших текстах.

Тому загальне моє враження є таким. Крістофер Толкін зрозумів, що історія Берена та Лутіен була набагато цікавішою, ніж те, що вдалося скласти як цілісний текст в “Сильмариліоні”. Але ще раз творити з нотаток батька цілісність, зберігши яскраві епізоди з ранніх версій / чорновиків – це було б занадто складно, довго і головне – довелося б знову переписувати тексти батька. І дуже ґрунтовно. І, можливо, скласти щось гарне не вийшло б, бо рівень деталізації в різних чорновиках є різним. Тому або все деталізовувати (тобто дописувати), або лишати тексти, як вони були. Адже яскраві деталізовані описи у віршах чергуються – в тих же віршах – схематичними (типовими для епічної поезії) пасажами. Як з цього скласти цілісну історію? Чи не легше зберегти умовність поетичного тексту, де були б і справжні перлини, і просто стилізація під англосаксонську поезію Середньовіччя? Так само з прозовими фрагментами.

Крістофер Толкін пішов шляхом складання єдиної історії з різних фрагментів. І вийшло дивно, химерно, деколи кумедно, але несподівано гарно.

Дуже сподіваюся, що українською вийде і The Fall of Gondolin. Адже це якраз та історія, яка постраждала найбільше. В “Сильмариліон” вона майже не увійшла, а ранні версії розкидані по кількох томах “Історії Середзем’я”. І ось в 2018 р. Крістофер таки склав їх в одну історію – за зразком “Берена та Лутіен”. І критики сказали, що це і є завершення “Сильмариліона”: нарешті Легендаріум став повним.

Новини за темою

The Reckoners

Володимир Кузнєцов: “The Reckoners” Брендона Сандерсона

Абрахам Грейс Мерріт

Відгуки та й отаке: “Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!”

Данило Судин: "Берен та Лутіен"

Beauty and Gloom: Що почитати: 3 книжки про подорожі в часі | Сучасна фантастика

Моцарт 2.0

Grumpy readerka: “Моцарт 2.0”

Танець недоумка

Людмила Смола: «Танець недоумка»

Діти Дюни

Відгуки та й отаке: “Діти Дюни”

Поштова лихоманка

Олександр Гнатюк: «Поштова лихоманка»

Данило Судин: "Берен та Лутіен"

Здена Тесличко: “Кантика для Лейбовіца” Волтера Міллера-молодшого

Данило Судин: "Берен та Лутіен"

Відгуки та й отаке: “Ехопраксія”

Заколот

Trip w/ Book: «Заколот» Володимира Кузнєцова

Данило Судин: "Берен та Лутіен"

Книжки опосума: “Тінь на порозі” Нати Гриценко

Данило Судин: "Берен та Лутіен"

Олександр Гнатюк: «Ехопраксія»

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори