Геллбой. Ніч Крампуса
Відгук на мальопис
📜 Майк Міньйола
🎨 Адам Г’юз
📗 «Геллбой. Ніч Крампуса»
📇 Видавництво: Vovkulaka
✍ Переклад: Олена Лісевич
🖥️ Верстка: Денис Борисюк
🧠 Керівник проєкту: Ярослав Мішенов
Нова історія пригод Геллбоя розповідає про його зустріч із Крампусом, демоном-цапом і супротивником Санта Клауса.
Всі різдвяні випуски історій про Геллбоя це самостійні історії, тобто в принципі їх можна читати у відриві від основних серій. “Ніч Крампуса” — найкращий з цих зимових щорічників і це заслуга віртуозного малюнка Адама Г’юза та сценарію від Майка Міньйоли, котрий зміг в невеликому синґлі вмістити всі тропи легендарної серії.
В центрі сюжету — протистояння між двома демонами, в котрих багато спільного. Схоже на те, що Крампус, як і Геллбой, чужий на Землі, він вважає себе жителем Пандемоніуму — пекельного демонічного міста, заглянути в яке читач зможе прочитавши серію повністю написану й намальовану Майком — “Геллбой у Пеклі“.
Ніч Крампуса був обраний першим сінглом на видання за кількох причин — це номінант Айзнера, і це був другий випуск Геллбоя, який не встигли упорядкувати в якусь збірку.
Крампус не може більше жити на Землі, він хоче, вернутись на вимріяну, міфічну і скоріше за все нереальну батьківщину.
Кам’яна Червона Рука Погибелі — ось знаряддя, яке мало б принести йому смерть, але щось пішло не так.
Синява снігів, зеленуваті стіни Крампусового древнього житла, гнилі фосфоресцентні кістки сотень убитих дітей, а ще багряна шкіра Анунґ Ун Рами — малесенька вуглинка в замороженому лісовому мавзолеї.
Що відрізняє Геллбоя і Крампуса? Перший потрапив у чужорідний світ і зміг пристосуватись до нього, другий ненавидить світ довкола, а внаслідок цього й самого себе.
Але чи був Крампус справжнім демоном?
В розмові наприкінці, Тревор Брум говорить про відьомського козла шабашів, і про скандинавського різдвяного цапа Йоулупуккі. Отже, можливо, Крампус це далекий відголосок первісних звіроподібних божеств, не даремно, в тароїчній системі Алістера Кровлі на 15 аркані Диявол це не хто інший, як єгипетськмй Хнум, а також Мендес — втілення звіриного підсвідомого зла, не більше не менше фройдівське Ід.
Труп Крампуса повторює контури дитячої іграшки з другої сторінки, можливо він і сам лише іграшка в руках якоїсь могутнішої сили.
Ще цікавіше читати “Крампуснахт” в контексті прочитаної основної серії, уважний читач згадає сюжетну арку з підводною Королевою і її двома дочками (“Дивні місця”), це створіння тримало у своєму підводному полоні душі загиблих моряків, Крампус в численних креденсах і шафах ховає дитячі черепи.
Образи в історіях ідентичні — звільнення світляних душ-птахів, у морі вони стають мартинами, в засніженому лісі — голубами.
Одже, Геллбой спускається в оселю зла, щоб звільнити ув’язнені душі.
Нічого не нагадує?
Дядько Майк хитро сміється в бороду.
Дуже припала мені до душі розмова Геллбоя з Крампусом, до того, як він перетворився на цапа. Вийшли такі собі моторошні дотепи.
Найскладнішою ж виявилася гра слів Крампуса у скетчбуці, яку я так не здолала, тому всі лаври заслужено відходять редакторці:
- I eat children.
- How do you prepare them?
- I usually just spring it on them.
Окремо варто сказати про додаткові матеріали наприкінці: фотографії різдвяних спогадів різних років. Маленький Пеклик та іграшка-інструмент його улюбленого Лобстера Джонсона (їм ще судилось зустрітися у шедевральному “Червякові Завойовнику“). Раптово п’яний Ейб і єдине фото з Геллбоєм та Еліс напередодні апокаліпсису. Можна знайти багато рушниць, котрі незабаром вистрілять. Не обійшлось без фірмового чорного гумору від Великого Червоного.
А суперовий скетчбук буде корисним і фанатам і художникам.
Ось такий він, найліпший щорічник Геллбоя: чудовий як окремий твір, ще кращий, як складова епопеї Геллбойверсуму.