Історія фентезі

Частина ІХ

На порозі фентезі

Історія фентезі: На порозі фентезі

Феї чи ельфи?

Наприкінці 19-ого століття Великобританію трясло від фейоманії. Про крихітних магічних створінь із крильцями не писав тільки лінивий. Причому це була не чисто книжкова розвага. Цілком дорослі люди обговорювали питання існування фей у реальності. Хтось публікував (так і проситься “постив”) підробні фото, на яких нібито було зображено фей. І звичайно, що дитячі книжки про них виходили надзвичайно часто.

Серед останніх домінували історії, у яких діти зустріли десь у лісі фей і ті зробили із ними щось чарівне. Цю навалу можна порівняти хіба що із навалою “потраплянців” у літературі 21-ого століття. Причому якість більшості творів була приблизно на тому ж рівні. І це у професійних фольклористів та казкарів викликало чималий дискомфорт.

Бо серйозне казкарство прості “розповіді дітям про чарівні речі” вже переросло і всерйоз підійшло до створення на основі національного епосу літератури, розрахованої в першу чергу на дорослих А їх весь час питали якусь дурню про фей. Чи про ельфів.

Треба сказати, що північноєвропейський фольклор, як і усякий фольклор був структурований дуже слабо. Слова fae та elf зустрічалися приблизно у однаковій пропорції і обидва з однаковою вірогідністю могли позначати і крихітних створінь із крильцями і цілком собі людиноподібних духів лісу. Навіть тих, кого ми б у слов’янській традиції назвали б домовиками, теж кликали ельфами. Привіт Доббі з “Гаррі Поттера”. На хвилі популярності “фей із крильцями” серйозні автори все більше починали розкручувати саме людиноподібних ельфів.

Історія фентезі: На порозі фентезі

Дочка короля Ельфландії

В принципі казці кінця 19-ого століття для того, щоб стати фентезі не вистачало лише одного – дорослого головного героя із дорослою мотивацією. Звідки його узяти теж було зрозуміло – з пригодницької історичної літератури, з якої вже колись витягнули місце для Країни Чудес. У 1924 році Едвард Планкетт, відомий як лорд Дансені, написав роман “Дочка короля Ельфландії“.

Це була перша книга, яку можна без усіляких “але” назвати фентезі. Головним героєм тут виступає син місцевого володаря, якому дуже потрібно, щоб у його нащадків були магічні здібності і він відправляється у країну ельфів брати собі за дружину ельфійську принцесу. В дорозі розживається чарівним мечем, бере собі принцесу за дружину. У них народжується син, але ельфійка в труні бачила людське життя і тікає, після чого починаються заплутані пригоди із полюванням на єдинорогів, походом божевільних проти ельфів і, зрештою геппі-ендом.

За всіма ознаками Дансені випередив свій час на кілька десятиліть. Його книга, явно не на дитячу аудиторію розрахована, добре читалася б і у 70-ті роки. Та, що там, вона і зараз сприймалася б досить сучасно, але тоді її хоч і помітили та цінували, але революції вона не здійснила. Основна думка літераторів все ще крутилася навколо дитячих казок.

Історія фентезі: На порозі фентезі

Два профессора

Власне дві книжки, з яких історію фентезі зазвичай і розпочинають писалися саме як казки. Точніше, дві серії книжок, бо у кожному випадку однією автори не обмежилися, а створили кожен свій світ.

Мова іде про автора “Хронік Нарнії” професора літератури Клайва Льюїса та автора “Володаря перснів“, “Гобіта” та “Сильмариліону” професора літератури Джона Толкіна. Ці двоє були близькими людьми і обидва були членами літературного гуртка “Інклінґи”.

“Інклінґи” були спільнотою людей, які займалися власне обробкою фольклору та написанням казок. Причому це були не просто любителі, а професійні філологи. І однією з ідей, які гаряче обговорювали у гуртку, було створення на основі казкової традиції та уривків міфів повноцінного британського епосу.

При цьому до складу “Інклінгів” входили як віряни, так і атеїсти. І хто зна, як би склалася доля фентезі, якби за написання епічної казки узявся хтось менш віруючий. Але і Толкін, і Льюїс були глибоко віруючими християнами, і цей факт став вирішальним при створенні ними власних фентезійних світів.

Я Аслан, Господь твій…

Клайв Люїс був не просто вірянином, а якоюсь мірою проповідником. У роки Другої Світової, коли Великобританія жила в умовах масованих бомбардувань, він вів на радіо обнадійливі передачі християнського змісту.

Нарнія – це фентезійний світ, у якому достатньо традиційна казкова реальність вписана всередину християнського міфу. На перший погляд, світ цей дуже дитячий, оскільки крім людей у ньому живуть звірі, що вміють розмовляти, дріади, кентаври, велети та інші персонажі, які добре себе почували б у будь-якій казці того часу.

При цьому у книжці є Бог. Той самий християнський Бог, що пишеться з великої літери. Це лев Аслан. Ніби теж просто балакуча тварина, але із функціями того самого Слова, що було на початку і буде у кінці. І взагалі рухає весь світ. І в цьому основна особливість світу Льюїса. Нарнія есхатологічно завершена. Вона народжується у першій книзі по волі Аслана і зникає в останній відповідно до неї, за цілком собі впізнаваним сценарієм Страшного Суду.

Відповідно, усі пригоди героїв у книгах, а попадають у цей світ діти з нашого світу, підпорядковується задачі показати, що є добре, а що погано із християнської точки зору. При цьому Льюїс не гребує включати у сюжет і язичницькі мотиви, в першу чергу, з грецької міфології. Але вони все одно підпорядковуються християнській етиці. Епізод, де Аслан, щоб урятувати Нарнію від рук Білої Відьми зголошується бути вбитим нею, а потім оживає взагалі коментарів не потребує.

І саме християнська мораль зіграла із Льюїсом злий жарт. Твори писалися у 1950-ті роки, коли десь над західним горизонтом вставав світанок сексуальної революції та різних лібералізацій. І, мабуть, вже на момент написання деякі моменти читалися виключно як бурчання старого шкарбуна. А зараз “Хроніки Нарнії” сприймаються майже як християнський фундаменталізм. Не дарма при її екранізації перший за хронологією том “Небіж чаклуна“, який фактично є переоповіддю книги Буття, був просто викинутий.

Історія фентезі: На порозі фентезі

Погляд професора Толкіна

Толкін в принципі розв’язував ту саму задачу, що і Льюїс. Ніякого нового жанру фентезі він створювати не збирався. Його цікавила масштабна казка для дітей та дорослих на фольклорній основі. Різниця підходів із другом у нього полягала у глибині пропрацювання матеріалу.

Щоб усвідомити, що таке Середзем’я, треба собі уявити, хто такий Толкін. Толкін – професійний філолог. Усе, що я розповідав вам до цього моменту у всіх попередніх частинах, він чудово знав. Також він знав кілька десятків мов і ще дитиною вигадав кілька штучних. Також у його арсеналі були фундаментальні знання з німецько-скандинавської та фінської міфологій, не кажучи вже про рідну англосаксонську та греко-римську.

Не дивно, що Толкін почав створення світу з гри зі словами. Спочатку він створив мови ельфів – квенья та синдарин. Потім створив міфологію, яка могла б бути створена цією мовою (привіт Керолу із його Джабервоком). Потім він придумав народи, які могли б ці міфи один одному розповідати, під народи він створив чарівний світ зі своєю історією довжиною у десяток тисячоліть та докладною географією.

Цікаво, що при усьому цьому Толкін по суті використав той самий зашитий в глибині християнства принцип домінування ідеї-слова над матеріальним. При цьому Середзем’я – дуже реалістичний світ у якому дуже мало умовностей і велика увага приділяється тому, чому ті чи інші народи зустрічаються у тих місцях, де вони є по книзі та чому так називаються.

Фактично “Володар перснів”, “Сильмариліон” та “Гобіт” – це в першу чергу погляд великого знавця мов та казок Толкіна на те, якими мають бути ідеальні казка та міф у літературній обробці.

Сильмариліон

По суті основні книги Толкіна про Середзем’я – це три геть різні історії. Почати треба, мабуть, із “Сильмариліону”. По суті він є збіркою вигаданих міфів. Є такі книги типу “Міфи стародавньої Греції” для дітей. Ось і Толкін написав “популярне викладення міфів Середзем’я”. І почав він з цілком християнського міфу про створення світу зі співів айнур – помічників Еру Ілуватара — і найпихатішого з айнур Мелькора, який посмів узяти фальшиву ноту. Тут однозначно Толкін орієнтувався не тільки власне на Біблію, але і на поему Джона МільтонаУтрачений рай” яка є орієнтиром для усіх, хто пише про повстання найталановитішого янгола проти Творця.

Але потім християнська міфологія у Толкіна примовкає і стає присутньою переважно у вигляді посилань на волю Еру, відповідно до якої усі подальші неподобства і відбуваються. Сам Еру вже у Сильмариліоні відходить на другий план і спочатку дійовими особами виступають колишні айнур – валар і майар, потім перша безсмертна раса – ельфи, а потім до них приєднуються гноми та люди. До речі, перше місце у літературі, де ми хоч якось можемо зустріти фентезійні раси у сучасному розумінні – це саме “Сильмариліон”

А ось в образі валар та чергуванні рас вже однозначно відчутні нотки скандинавської та, особливо, грецької міфології. Янголи стали язичницькими богами. Християнин Толкін схвалив. Ну а центральний персонаж усього “Сильмариліону”, Феанор, взагалі є типовим героєм епосу і його легко можна поставити в один ряд із Гільгамешем, Прометеєм та Зігфрідом.

До речі, цікавий факт. Образ ельфійського короля – коваля з двома братами й нелегкою вдачею, Толкін не вигадав. З англо-саксонської та германо-скандинавської міфології відомий князь альвів Велунд, що має той самий набір характеристик. З часом Велунд перетворився на бога-коваля, а з приходом християнства став ототожнюватися із Дияволом. Тож, нічого дивного, що в одній зі сцен “ФаустаҐете Мефістофель називається Воландом. Ну а вже звідти це ім’я у той саме час, що і Толкін, виловив для свого роману один російський шовініст родом з Києву. Ну і, щоб породити ще більше конспірології, можна додати, що ім’я “Феанор” взагалі-то перекладається як “Дух вогню”.

Історія фентезі: На порозі фентезі

Гобіт

“Гобіт, або Туди і Звідти” – зовсім інший твір, ніж “Сильмариліон”. Це класична казка, зроблена відповідно до усіх досягнень 19-20 століть. При цьому це не очевидно, але “Гобіт” – казка дитяча. Бо хто такі по суті гобіти? Маленькі чоловічки, які спокійно живуть у своїй країні. Позбавлені, більшою мірою, владних амбіцій, хоча і не ідеальні. Фізично слабші за решту рас, не схильні до самостійності та відвідин небезпечного “великого світу”.

З гобітами легко себе асоціювати дітям. Тож “Гобіт” – це історія про дитину, яка вирушила на пошуки пригод Країною Чудес. Ні, у книзі є чимало цілком дорослих тем, але в цілому уся логіка пригод підкоряється саме казковим законам. Епічний світ “Сильмариліону” присутній десь на третьому плані й з’являється тільки там, де потрібно.

Не дивно, що з ідейної точки зору “Гобіт” – казка про дорослішання. Більбо Торбин вирушає у пригоду лякливим і несамостійним персонажем, а повертається із неї до Ширу досвідченим і сміливим шукачем пригод.

Історія фентезі: На порозі фентезі

Володар перснів

Головна трилогія Толкіна – це вже щось радикально інше у порівнянні із двома іншими книжками. Ні, писалося воно явно як казка, бо власне казкові елементи типу того ж Тома Бомбаділа у ній видимі неозброєним оком. Але тут Толкін вже дає казці для і про маленьких людей зіткнутися зі світом дорослих, причому не на правах дитини, якій треба ухилятися від великих ніг, а на правах такого самого дорослого.

Фактично Толкін зробив приблизно те саме, що і Дансені перед цим. Впустив до дитячої казки персонажів історичних романів. Бо Араґорн, Еовін, Фарамір та і Леголас із Ґімлі – персонажі саме пригодницьких історичних романів. А ще “Володар перснів” відчутно політична книжка у тому сенсі, що у житті усіх королівств, які у ньому описані, явно прослідковується, хоч це і не завжди видно, соціальні та політичні питання реального світу.

Та і проблематика “Володаря перснів” вже явно узята як мінімум з добре обробленого епосу. Бо про що по суті книга? Про те, що треба виправляти помилки минулого, зроблені з найкращих міркувань (Більбо і перстень), бо минуле (Ґолум) чекає на відповідь, а за тим минулим є ще давніше і страшніше (Саурон та назґули), яке почалося до тебе, але яке розгрібати саме тобі.

І попри все це, “Володар перснів” на момент опублікування і самим Толкіном, і його основними читачами вважався неймовірно талановитою, але все ж казкою. Для того, щоб стати початком фентезі, йому доведеться переплисти океан, але цю частину історії треба розпочинати із зовсім іншого місця.

Історія фентезі: На порозі фентезі
Історія фентезі: На порозі фентезі
Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Будемо раді дізнатися Вашу думку про публікацію :)x
()
x
Догори