Різдвяна Принцеса
Довгий пост у якому я розтікаюся мислю по древу про серію "Gentlemen Bastards" Скотта Лінча
Все одно карантин, так шо я вирішила напишу я щось про недавно прочитану серію (ну як прочитану? вона ще не закінчена але наступна книжки буде тільки восени так шо oh well).
Карантин здавалося б мав стати ідеальним часом для читання, але ніт. Чи то я себе так вже привчила за роки навчання і работки читати переважно на ком’юті туди-сюди в комунальному транспорті, чи то загальний вайб апокаліпсису, що оточує нас усіх, скоротив мій обсяг уваги десь до 35 секунд. Можливо, і те, і те, позаяк від початку створення цього допису минуло близько 4 годин, тому що я вже відволіклася на те, щоб поплакати, пограти в Crypt of the Necrodancer, з’їсти еклер і помити 1 (одну) тарілку з поміж дюжини, що чекають на свою чергу вже 4 дні.
Та факт життя такий, що коли я намагаюся як нормальна людина сісти на диван, вкритися пледом і відкрити книжку, мене вистачає максимум сторінок на 10. Після чого я згадую, що підлога непомита, цукерки не доїдені, не всі знаки питання на мапі Скелліґе відкриті, та й моя-то власна недописана.
Відповідь? Аудіокнижки! Ок, я знаю, що це питання смаку. Багатьом чомусь не подобаються аудіокнижки. Деякі сноби навіть не вважають їх “справжніми” книжками, але, чесно, якого дідька, паперові ви Луддити. Однак, в аудіокнижок є одна велика перевага: їх можна брати з собою на прогулянку без страху врізатися у стовп, або слухати поки миєш посуд (вперше за півтора тижні), або робити водночас будь-що!
Минулого року коли я прочитала An Illusion of Thieves, мені захотілося ще якогось фентезі зі стелс-механіками і вайбом Італійського Відродження. Тоді я натрапила на серію Gentlemen Bastards Скотта Лінча. Вона тоді як раз була на Амазоні за чудовою знижкою. Тож я її собі прикупила і забула аж донедавна.
Аудіокнижки – для мене самої це часто hit or miss, тому що так багато залежить від оповідача(ки) і їхнього стилю. І коли вже оповідач не заходить, то якою б кльовою не була сама книга, слухати її я не захочу. Однак, може бути й навпаки. У мене бували випадки, коли книжка була дуже meh але ж як начитана. Якби я читала її своїми власними очиськами, та вже б кинула давно, але оповідач(ка) така кльова, що, думаєш, ну ладно вже, дослухаю до кінця.
Оповідач, який читає цю серію має, звісно, вельми незвичайний стиль. Я б сказала на любителя. У ньому багато кемпу й надмірності, однак для саме цієї історії і цих персонажів він підходить ідеально.
Сама серія оповідає історію дуету шахраїв – Лока Ламорри і його найкращого друга Жана Теннана.
Перша книжка “The Lies of Locke Lamorra” може цілком читатися як окремий роман з цілком собі органічною кінцівкою, якщо ви раптом не сильно по серіям. У ній Лок з друзями намагається провернути найбільшу крадіжку свого життя, прикинувшись таємничим кримінальним авторитетом на ім’я “Сірий Король”. Аж поки сам Сірий Король не дізнається про те, що в нього з’явився двійник.
Друга книжка продовжує історію першої і в ній нашим героям доведеться стати піратами. Я можу годинами говорити про те, яка кльова місцева королева піратів і вся її команда (у цих книжках так багато чудових bad ass персонажок!), але до цього абзацу все одно уже ніхто не дочитав, тому мабуть не варто.
У третій книжці їх наймає місцевий Гоґвортс, щоб сфальсифікувати вибори, доки для опонентів те саме робить колишня Лока. Либонь, моя найменш улюблена з трьох, але це досі добіса цікава книжка.
Щодо головних героїв. На мою думку, протагоніста серії мали б звати Лок ЛаМорон, тому що він, попри усю свою кмітливість, – неймовірний йолоп і саме тому за його пригодами так цікаво спостерігати. А от Жан – велика м’якенька булочка з корицею. Він – не тільки входить у занадто малу когорту повних персонажів, чия уся особистість не визначається лише їхньою любов’ю до іжі, а ще й цілком собі повноцінна тривимірна людина з власними проблемами й арками там, де його легко було б перетворити на просто саппорт головного героя.
Саме фентезійний елемент у цій серії здебільшого лишається на задньому плані. Ці книжки читаються більше як псевдо-історична пригода, ніж типове фентезі. Хоча, звісно магії і дивної Лавкрафтівщини там тоже хватає. Особливо, у третій книзі. Для мене це був плюс, тому що я люблю урбаністичне фентезі (Dragon Age 2 – хороша гра, don`t come @ me). Тобто, зелені ельфійські ліси, напхані лутом і павучками печери та навіть брунатно-депресивні болота печалі, погибелі й браку серотоніну – це класика, однак, мені завжди подобалися історії про те, як меч і магія поєднується з щільним регульованим міським життям.
Тож, якщо ви як раз щось таке шукали, але не знали, де дивитися (я на ці книжки натрапила абсолютно випадково в треді на Реддиті) зацініть цю серію. Там є цікаві хитромудрі злочинні схеми, смішні жарти й зворушлива дружба між двома чоловічими персонажами.