Історія спейсопери

Частина II

Від «Зоряних королів» до «Зоряних воєн»

Що придумав

Створення канону космічної фантастики одночасно стало кінцем золотої доби спейсопери. Купа публіки, що кинулася писати фантастику у 50-60-х, поставилася до проблеми «недостатньої серйозності» космоопери занадто серйозно. Наступні пару десятиліть ставити в центр розповіді пригоди у космосі більшість письменників-фантастів не ризикувала. У моді було вивчення людських стосунків.

З усім тим, ще пару авторів не згадати не можна. Перший – це Роберт Гайнлайн. Гайнлайн прийшов у середовище фантастів в кінці 1930-х років і космічні подорожі завжди були тільки частиною його доробку. Різних фантастичних концепцій та кліше, які склали кістяк сучасного уявлення про фантастику він за своє життя вигадав стільки, що їх вистачило б на окрему статтю. Зазвичай, коли говорять про Ганлайна і спейсоперу, то згадують, що у своєму романі 1959 року «Зореплавна піхота» («Starship Troopers») він вигадав скафандр з екзоскелетом, який потім пішов мандрувати вигаданими світами. Це – неправда. У тому романі Гайнлайн вигадав усю концепцію ультратренованого професійного військового, закутого у важкі високотехнологічні обладунки, озброєного по вуха і навчаного битися у колективі собі подібних.

Так само Гайнлайн, між іншим, подарував світовій фантастиці образ колоністів Марса та Місяця, які важко працюють, вічно немиті, голодні, незадоволені і готові повстати. Або ідею про те, що сама логіка іншопланетян може бути настільки дивною, що зрозумівши її, можна отримати якісь надздібності.

та проблема різноманітя

Інший автор, якого неможна згадати – це Андре Нортон. До Нортон герої спейсопери переважно були якимись вченими, яким чомусь закортіло рятувати далеку планету від якихось екзотичних негараздів. А ось проста бібліотекарка Андре Нортон несподівано усвідомила, що у космосі ще можна торгувати. Саме з роману «Саргаси космосу»  («Sargasso of Space») 1955 року розпочинається шлях усіх космічних торговців.

Але екіпаж «Королеви Сонця» цікавий ще і іншим. Це один із перших екіпажів фантастичних кораблів, який складається з представників не тільки білих чоловіків-англосаксів. Звичайно, що зараз тема, яка зветься англійською Diversity сприймається нами переважно як тема політична і модна. Хтось саме за нею визначає ступінь цивілізованості. Хтось – рішуче її відкидає. Треба розуміти, що у часи золотої доби спейсопери та її закінчення усе було не так. 100% космоопери писалося білими чоловіками для білих чоловіків про білих чоловіків. Звичайно, що коли ти читаєш 20 роман про те, як качок з докторським ступенем вломлює інопланетній різнокольоровій імперії із мотивацією та інтелектом шестирічної дитини, то це вже не просто неоригінально, а тупо. А відсутність жінок у якості когось крім здобичі качка навіть на ті часи виглядала як штамп «для школярів».

Але саме школярі переважно фантастику і читали, бо це була нішева література. Тож, всерйоз зробити персонажів різноманітними вдалося тільки після того, як спейсоперу почали хаяти за тупість. Причому Нортон, бувши жінкою, жінок в екіпаж «Королеви Сонця» не ввела, та і свій, як би зараз сказали, гендер, не дуже афішувала. Але саме з «Королеви Сонця» усі зрозуміли, що можна.

і всі-всі-всі

Ще один автор всерйоз познущався зі спейсопери і тим зробив її краще вже у 60-ті роки. Мова іде про Гаррі Гаррісона, автора серій «Біл, герой галактики» («Bill, the Galactic Hero») та «Сталевий щур» («The Stainless Steel Rat»). Не сказати, щоб ці книги так вже близько були до спейсопери, як ми її розуміємо зараз, але вони привнесли до неї те, чого у ній не було доти й без чого ми її не уявляємо зараз: іронію.

Автори «золотої доби» могли нести будь-яку дичину, але робили це із кам’яно-серйозним пафосом, лише інколи дозволяючи собі пожартувати. Починаючи з Гаррісона жарт у космосі – це нормально.

Варто також згадати, що спейсопера, затихнувши у США саме у цей період почала як пожежа розповсюджуватися світом. Франсіс Карсак, Мішель Дем’ют, Жерар Клейн, Браян Олдіс – усі вони були представниками літературних традицій, із Кемпбелом ніяк пов’язаних, але змогли адаптувати до них основні шаблони, вироблені у США у 20-40 роки. Та і радянська космічна фантастика, попри усі розповіді про унікальність по суті мала у якості поштовху саме американську спейсоперу. Читаючи Єфремова, Стругацьких чи Владко важко не побачити у них Гамільтона та «Дока» Сміта.

у світову культуру

Нарешті у 1964 році сталося те, чого ніхто не очікував, але що перевернуло історію спейсопери. Сценарист Джин Роденбері зміг запустити на телеекрани зорельот «Ентерпрайз». Концепція серіалу «Зоряний шлях» якщо подивитися на неї з точки зору досвіду космоопери, виглядала як концепція одночасно традиційна і надзвичайно новаторська. З одного боку, і технічні новинки, і пригоди самі по собі публіку, що читала кемпбелівські журнали, здивувати не могли. Разом із тим Роденбері таки зміг показати дійсно нешаблонний і diversity у найкращому сенсі екіпаж і протиснути у спейсоперівський сюжет дорослу тематику. І з’єднав ці елементи дійсно якісно, хоча і не без застосування скотчу.

Серіал провалився не зважаючи на усе обожнення тих, хто був у темі й саме тим зробив неможливе: народилося те, що ми знаємо як франшизу. Тобто увесь комплекс із лору фантастичного всесвіту, фанатів, які його обговорюють, фанатської творчості, яка часто доповнює оригінальну історію і купи товарів, які усе це супроводжують. «Зоряний шлях» вийшов за межі спейсопери. Вийшов за межі фантастики та літератури. Він став самосійним культурним явищем. На це йому знадобилося десятиріччя. Зрештою, усі подальші фанатські конференції та, значною мірою, косплей виросли потім з того ж таки руху трекків, але все одно, спейсопера все ще знаходилася на узбіччі фантастики. Феномен зоряного шляху ризикував залишитися єдиним у своєму роді, але…

Спейсопера

…але в цей час хвиля спейсопери дісталася Японії. Японські продюсери, подивившись на те, що відбувається із «Зоряним шляхом» в Америці, вирішила зробити й собі «Ентерпрайз», тільки мальований. Бюджет, як це буде із телевізійною спейсоперою ще довго, примушував ліпити з лайна та палок, але на чолі проєкту стояв такий собі Лейджі Мацумото, людина, що однаково геніально малювала військову техніку і симпатичних персонажів й до того ж мала уяву дитини. «Космічний лінкор Ямато» («Space Battleship Yamato») — історія класична з точки зору спейсоперного сюжету, місцями навіть архаїчна. Її добре витягує те, що надалі автори значно серйозніше підходили до опису всесвіту і мотивації усіх персонажів, включно із лиходіями.

Що робить «Ямато» особливим, так це стилізація. До 70-х років у логіці зображення космічних кораблів домінував образ ракети. Морська тематика просочувалася невпинно, але до Мацумото ніхто не здогадався стилізувати космічний корабель під морський з такою ретельністю начхавши на логічність. Потім Мацумото ще подарує світові одного із найвпізнаваніших космічних піратів Харлока і навчить літати у космосі поїзди.

Як і «Зоряний шлях» «Ямато» спочатку провалився, а потім став культовим. Японці вже міцно хворіли спейсоперою, але коли у 1979 Йосіюкі Томіно здійснив революцію у жанрі «меха», що вже існував на той момент, створивши настільки серйозну і дорослу космооперу, наскільки можна було на ой момент про пілотів роботів у космосі, то серіал знову спочатку провалився, а потім…. А потім «Ґандами» («Gundam») розрослися до всесвіту, порівнюваного за розміром та опрацьованістю із «Зоряним шляхом». Потім народиться цілий жанр про «реалістичних» роботів у космосі і, зрештою ними зацікавляться у США, створивши всесвіт «Баттлтех». 

Але це буде пізніше, а поки що на дворі були сімидесяті, у повітрі вже відчувалися запахи повернення інтересу до різних технічних штук, але навіть спейсопера про психотропні речовини і гігантських хробаків від Френка Герберта залишалася просто дивною книжкою, яку ніяк не вдається екранізувати. Усі чекали на героя.

Такою людиною і став Джордж Лукас зі своїми «Зоряними війнами». Перша трилогія «Зоряних війн», котра почала виходити у 1977 році — це дійсно повернення до того, що було залишено за кадром на початку 50-х. Нічого принципово нового для знавця книжної спейсопери вона не відкрила, але втілення на екрані усіх напрацювань 20-річної давнини дійсно вражає.

Відносно новою можна вважати хіба що ідею космічного винищувача (як не дивно, надлегкі бойові космічні кораблі до того були рідкістю). Взагалі, автори не приховували, що роблять відверто комерційний продукт. Але однозначно вдалим є те, що Лукас зміг донести до широкої авдиторії ось ту космооперу, від якої усі так довго відверталися, і заново створив моду на неї та остаточно узаконив франшизний підхід.

В гонитві за особистим успіхом Лукас дав жанру довгоочікуваний поштовх. Слідом за першими «Зоряними війнами» на екрани вийшла перша версія «Зоряного крейсеру “Галактика”» і спейсопера вступила у нову епоху.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Популярні публікації

Інші ОГЛЯДИ

Історія спейсопери: від «Зоряних королів» до «Зоряних воєн»

Далеко за хмари: Як літають космічні кораблі (деякі примітки про «реалістичну спейсоперу»)

Історія спейсопери: від «Зоряних королів» до «Зоряних воєн»

Історія спейсопери: відродження і сучасність

Історія спейсопери: від «Зоряних королів» до «Зоряних воєн»

Історія спейсопери: від «Зоряних королів» до «Зоряних воєн»

Космічна опера

Історія спейсопери: «Золота доба»

Мавка

КОРЧМА: Мавка — примарна краса!

Івана Купала

КОРЧМА: Івана Купала – язичницьке свято з елементами християнства чи навпаки?

Берен і Лутіен

Данило Судин: “Берен та Лутіен”

Корчма

КОРЧМА: Відьма в українській демонології

Середзем'я

Данило Судин: Середзем’я — інструкція до читання

Догори