Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

Безсмертний Галк
📗 Immortal Hulk Book One

Напевно, менш улюбленого для мене героя аніж Галк не було. Мене роками дратував цей персонаж, який нагадує бездумну машину, яка руйнує все на своєму шляху. Натомість людський його бік (тобто Брюс Беннер) нагадує слабодухого скиглія. Проте Ел Юінґ зумів із канонічного персонажа для всесвіту Марвел (усе ж не забуваємо, що його створив Стен Лі та Джек Кірбі) зробити глибокого, драматичного й, що найважливіше, справді страшного персонажа. Він страшний не тому, що агресивний і великий (ну може ще й зелений для когось, раптом ви боялись зеленки в дитинстві), а в своїй непередбачуваності. Воскреслий Галк Юінґа — це моторошний, архетипно темний персонаж, який здатний на будь-що. Цікаво й те, що Галк прекрасно це розуміє і приймає свою природу, що робить його справді вкрай неприборканим для Месників, які цілком закономірно старались його ліквідувати. Ну так, щоб від гріха подалі.

Перше, що мене вразило в цих двох арках — це справді чудова й рельєфна історія, де різні нюанси, флешбеки й натяки роблять її настільки цікавою, наскільки загадковою. Юінґ жодного разу не спотикається, тобто чітко й впевнене веде читача від точки до точки, розставляючи все більше й більше рушниць. Це не просто історії “аби були”, а розгортання великого полотна, де Галк є далеко не ключовим гравцем (але вирішальним, звісно). У першій історії ми маємо справу із камбеком Галка, який повернувся з того світу. Що важливо, тут дуже добре розказано, чому Галк не може померти й взагалі більше розкрито його характер не тільки психологічно, але й тілесно. Ось ця тілесна складова — виразна характеристика цього коміксу, який жанрово близький до так званого “баді горору” (body horror), коли з тілом відбуваюься всякі страшні речі й тіло загалом є рушієм саспенсу. А ще тут класно додано елементи роуд естетики, адже історія подається як репортаж очима Джекі Маꥳ, яка стежить за діяннями Галка. Зверніть увагу на третій номер у цій арці, де свідчення різних персонажів подаються різними художниками, які часто стилізують свою манеру під певну епоху. Блискуче рішення! Галк, своєю чергою, встановлює справедливість шляхом розмазування об стінки фургонів різних покидьків доти, доки не зустрічається із одним важливим персонажем, який приводить нас до другої арки.

Друга історія із локальної, одноповерхової Америки різно перестрибує в глобальний контекст, долучаючи пані Капітан Марвел (яка зараз є ключовим обличчям у всесвіті) й усю команду Месників. Паралельно долучається База Тіней, яка також полює за Галком, щоб дослідити його природу. Звісно, що Брюс Беннер не припиняє свої саморефлексії щодо власної суті, які, до речі, вкрай цікаві й метатекстуально поєднані вступними цитатами різних авторів (тут і Сартр, і Набоков, і купа інших елітарних персонажів, які як мінімум весело виглядають в епіцентрі продукту масової культури). А ще проблема в тім, що в Галка вселилась якась інфекція (чи то демон, чи то дух, чи то просто згусток якоїсь темної енергії), про яку тільки знає він. Усе це замішується і накручується, щоб не стільки призвести до чергової масової колотнечі (така тут буде, ми ж наче супергероїку читаємо, ні?), а до, знову ж таки, чергового стрибку сюжету. Здається, що стільки всього не може триматись купи, але Юінґ умудряється не тільки це цілісно подавати, але вкрай легко й не банально. Буквально на трішки буксує арка на початку, але це взагалі не критично, як на мене, і тим більше цілком продумано. Це вже більше мої спроби до чого придертись, якщо вже бути надто прискіпливим.

Стиль Джо Беннета чудово пасує горорному антуражу. Це суміш Річарда Корбена (особливо коли йдеться про тілесні метаморфози), пізнього Стіва Діллона (ось цей моторошний фльор звідти) й загалом горорної естетики 70-х. Беннет не вигадує нічого нового у панелях, тому вони вкрай прості за формою, а більше робить акцент на ракурси, динаміку й колір, який тут глухий і пастельний, що цілком закономірно. Ще мені здається, що вибір Беннета вкрай добрий, бо той не глушить історію своїм стилем (а так часто буває, погодьтесь), а дозволяє таланту Юінґа розкритись повною мірою. Звісно, що поодинокі чергування художників теж трапляються, але вони ніяк не псують загального враження. Блискучий вибір Джо Беннета є черговим козирем цього рану.

Мені важко знайти якийсь товстий мінус у цій історії, яка направду є чи не найкращим тайтлом у сучасному всесвіті Марвел. Тут усе добре: сценарій, малюнок, взаємодія між персонажами, глобальний контекст, кліфгенґери. Непідготовленим читачам взагалі нема потреби наверствувати попередні рани, адже Юінґ фактично перезапускає самого персонажа, розкриваючи його як справді складного й ще далеко не осягнутого героя. Це черговий приклад того, що нема поганих персонажів, а є лише погані автори. Благо, що це не той випадок, тому раджу усім звернути увагу на цю роботу, щоб потім жадібно читати випуск за випуском, витараючи піт з чола після кожної перегорнутої сторінки.

Інші публікації за темою

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

#безцензури: «Арчі. Том 3»

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

#безцензури: «Монстриця. Том 2: Кров»

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

#безцензури: «Ісола. Том 1»

Abara

HeavyUA: “Абара” Цутому Ніхея. Безнадія і безсенсовість

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

Trip w/ Book: “House of Penance”

Hellboy Universe Essentials

Hellboy Universe Essentials — анонс від Dark Horse

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

У друці “Чорна пантера 2” та “Сендмен 7”

Все це триватиме далі

Reno Sinclaire: “Все це триватиме далі”

Максим Оса

Павло Задніпряний: «Максим Оса»

Mangua 9

MANGUA 09: ТОП жахів в манзі та аніме або як Володимир Кузнєцов у гелловінський ґендарсвап потрапив

MANGUA 7

MANGUA #07: Панцу або Смерть: як ми українську манґаку на порнгабі шукали

Максим Карповець: Immortal Hulk Book One

Павло Задніпряний: «Колоніст. Бути людиною»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Догори