Максим Карповець: “Одна весна в Чорнобилі”

Французький художник, заодно й автор низки мальовних історій (bande dessinée), вирішує дослідити Чорнобиль для чергової своєї роботи. Він бере із собою інструменти, колег і додаткові припаси, адже твердо переконаний, що в Україні все заражено радіацією, тому без заготовлених консерв він навряд чи виживе (як же він помилявся). Загалом, його ідея відвідати найбільш небезпечне місце на землі видається для родини нерозумною, тому більшість сприймає усю затію як щось вкрай безглузде й непотрібне. Та й сам Емманюель Лепаж, напевно, слабо вірив у адекватність свого задуму, але все ж вирішив ризикнути. І не дарма.

Якщо коротко, то мальопис Лепажа – це багаторівневе дослідження природи (в обох сенсах) Чорнобиля, людей, стереотипів, творчості й життя. Лепаж просто виграв подвійно, коли вирішив зосередитись у своєму мальописі не тільки на подорожі в зону Чорнобиля, а зануритись у глибинні екзистенційні й естетичні пласти людського буття, використовуючи максимальний потенціал свого таланту як художника. Скажімо, для повсякденності він використовує холодні сірі тони, немов відтворюючи в уяві європейський стереотип щодо Чорнобиля і пострадянських країн, де все депресивно й безнадійно. Аж раптом серед цього пробиваються яскраві, майже кислотні пейзажі лісу, води й неба; пробиваються, наче життя після апокаліпису, захоплюючи нашу свідомість на величезних альбомних розворотах. Потім знову на контрасті з’являються чорні реактори (він їх малює в різному стилі, немов намагаючись підібратись до природи катастрофи як найбільшого людського зла), що асоціюються із безіменними чудовиськами, монстрами й химерами, які мовчки забрали й забирають мільйони життів. І серед усього цього обличчя простих селян: гострі профілі, глибокі очі й неприхована справжність. Як сказав Лепаж, діти виходять завжди справжніми, бо вони не вміють позувати.

Що ж, справжність тут повсюди: від старих покинутих будівель до старого, ледь забутого постеру Юлі десь в кутку старої кухні. Міняються картинки, міняються образи, але незмінним лишається людське життя. Люди хочуть і мають жити, хоча й роблять це в найменш сприятливому місці. Вони співають українські пісні, яких не розуміють французи, п’ють горілку й навчаються у школі, збивають кульбаби на весняних лугах. І десь серед цього життя, глибико в лісі, знаходиться покинута зупинка, що заросла чагарниками й молодими деревами. Блискуча метафора покинутої цивілізації, яку поглинула дика природа як антитеза людському прогресові, що виявився згубним для всіх попри всі надії та сподівання.

Лепаж щоразу знаходить якісь несподівані деталі в цьому постапокаліптичному середовищі, мимоволі забуваючи з яким наміром він сюди їхав. Найцікавіше, що він вже смакує їжу прямо в епіцентрі Чорнобиля, насолоджується його хмурими пейзажами, тобто знаходить сенс життя там, де його наче б не мало бути (і тим більше не передбачалось усією французькою групою). Тому цей мальопис зовсім не про Чорнобиль, а про основне, що варто цінувати: життя. Нема жодного більшого сенсу аніж саме життя, тобто здатність дихати, насолоджуватись їжею, людьми, тваринами. Просто на фізичному рівні відчуваєш, як змінювався Лепаж з кожним ескізом, від сторінки до сторінки. Ці метаморфози й передаються нам, вікдриваючи очі на фундаментальні речі, які ми звикли не помічати.