Максим Карповець: “Пхеньян”

Пхеньян
📜  Ґі Деліль
📗
  Пхеньян: Подорож Північною Кореєю
📇  Видавництво: 2020

Якщо ви цікавитесь тоталітаризмом, абсурдом і взагалі іншими позаземними життями – вам сюди. Ґі Деліль зумів передати усі видими й невидимі аспекти ідеологічного дискурсу Північної Кореї, транслюючи їх крізь призму власного біографічного досвіду. Формат мальованої історії просто ідеально пасує для цього, адже Деліль часто перемикає візуальні регістри для того, щоб ще більше загострити, підкреслити усю неможливість свого перебування у цій країні. Неможливо, але факт: Делілю вдалося зафіксувати ключові аспекти життя у Північній Кореї, зберігаючи здоровий глузд і спроможність передати власний досвід усьому світові.

Головний герой, тобто сам Ґі Деліль, потрапляє у соціалістичний рай для завершення мультиплікаційного проєкту, до якого залучені більшою мірою корейці. Його поселяють у величному (тут усе величне як і в кожній тоталітарній державі) готелі, де з кожного кутка лунає хвалебна ода або Кім Ір Сену, або Кім Чен Іру. Утім, тут нема “або”, бо ці дві божественні особи сприймаються як єдине ціле в колективній свідомості. Вони ж дивляться на тебе зі значків, портретів, серіялів, кінофільмів, плакатів, утворюючи типовий паноптикон у дусі Мішеля Фуко, тобто всеприсутність влади для кожного живого тіла, щоб навчити послушності й покірності. Деліль щоразу фіксує абсурдність і фантастичність усієї соціокультурної ситуації, у якій йому доводиться опинятись віж епізоду до епізоду: ось вимкнене світло в усьому готелі, адже влада немає коштів і потреб для таких витрат; ось вам однакове взуття у магазині, тобто типова відсутність вибору, позаяк нагромадження однакових речей справді нагадує інсталяцію із тиражованими предметами у сучасних музеях; ось “волонтери”, які серпом рівняють травичку чи метуть віниками на автостраді посеред пустелі; ось ще одні “волонтери”, які фарбують міст у кольори північно-корейського прапору, і тут же його полишають, дозволяють символічно пробитись іржі крізь дешеву фарбу.

Відчуття безглуздості, якоїсь безвиходної екзистенційної бентеги не полишає жодну секунду, нависає від однієї сірої панелі до іншої. Чи не вперше зловив себе на думці, що ця лаконічність сірих панелей не тільки пасує історії, але й задає настрій безвиході, якоїсь позачасової міфологічної порожнечі, де існують лики двох святих і мовчазна згода усіх інших, знеособлена й деіндивідуалізована. Видається, що це насправді страшна й моторошна історія, але Ґі Деліль не обирає такий фокус зумисне, а часто подає усе із гумором і наївним спостереженням (цим нагадує «Персеполіс», ще одне сатиричне висловлювання завдяки коміксу). Тут не йдеться про якусь антиімперську стратегію, адже в країні із покроковим нівелюванням людських прав це виглядатиме як лицемірна підміна понять, а швидше про елементарне намагання зрозуміти як взагалі це все працює і чи справді північні корейці та кореянки вірять в увесь цей фантасмагоричний спектакль.

Усе ж, є деякі епізоди, які справді викликають тривогу, і обидва стосуються дітей. Перший зовсім невеликий, який лише на одній панелі показує малюків, які відрами носять воду, щоб підлити газон. Система називає це забавою, але з боку це примусова експлуатація дитячої сили. Другий дещо більший. Він фокусується на дівчатах, які грають на акордеонах. Вони широко посміхаються, механічно виконуючи однакові жести в однакових сукнях на великій сцені. Ця моторошна гримаса також підкреслює жорстокість, байдужість тоталітаризму до живого як такого, яке є черговим матеріалом для підживлення міфологеми безсмертних вождів. Єдина панель із “щасливими” акордеоністками запам’ятається вам надовго.

Звісно, що для свідомого українського читача історія Деліля сильно резонуватиме в контексті привиду сталінізму, який так чи так дає про себе знати у наших реаліях. Монументальні споруди, пам’ятники, монолітна ідентичність радянського чєловєка — усе це про нас, а не Північну Корею. Водночас усе це про те, як штучно створена ідеї величі окремої людини (а чи людини взагалі?) позбавляє критичності, адекватності, множинності точок зору, поваги й, основне, свободи. Робота Деліля — це тонкий візуальний скальпель, який так чи так торкається колективних травм будь-яких тоталітарних чи посттоталітарних суспільств, змушуючи озирнутись і придивитись: а чи не пильнує тебе великий вождь?

Інші публікації за темою

Максим Карповець: "Пхеньян"

Trip w/ Book: “Black Science. Book Three: A Brief Moment of Clarity”

patience

Максим Карповець: “Patience”

Небесні дракони | Airborne Dragons | Kuutei Dragons

Daniel Woolf: Небесні дракони | Airborne Dragons | Kuutei Dragons

Аватар. Останній Володар Стихій

“Аватар. Останній Володар Стихій” — анонс від Lantsuta

Радіант

#безцензури: «Радіант. Том 1»

Сендмен

Олександр Гнатюк: «SANDMAN. Пісочний чоловік. Том 3»

Максим Карповець: "Пхеньян"

#безцензури: «Повідомлення. Книга 1: Завантаження»

Блексед

HeavyUA: Блексед. Будні кота-детектива у Місті Гріхів

Максим Карповець: "Пхеньян"

#безцензури: «Гравіті Фолз. Загублені легенди»

Відьмак

“Відьмак. Плоть і пломінь” — передзамовлення від Vovkulaka

Fading Memories

“Відьмак. Тьмяні спогади” — анонс від Vovkulaka

Супермен Рік перший

Trip w/ Book: «Супермен: Рік перший»

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори