Схід Меекханської імперії вже багато років знаменитий своїми дикими степами, а ще — дивними Урочищами, що з’являються нізвідки й стають домівкою для дивних створінь. Тут, на Сході, з-за кордону пильно вдивляються в Імперію переможені колись кочівники. Тут колишній герой Імперії, генерал Ласкольник, збирає під своє крило кращих кіннотників, маючи на меті дивні й несамовиті речі... На Заході ж континенту, у вільному місті Понкее-Лаа, міцніє культ бога війни Реаґвира. Молодий злодюжка Альтсін і гадки не має, в яку халепу потрапить, погодившись повернути таємничу реліквію в Реаґвирів храм, — та ця авантюра назавжди змінить його життя і розкриє правду про існування давніх богів.
Важко сходу згадати книгу, яку я так само довго читав. На відміну від Північ-Південь, достатньо якісної збірки історій, кожна з яких мала окремий характер, самобутніх героїв і цікавий сюжет, Схід-Захід поступається першій збірці у всіх згаданих компонентах.
Почнемо зі Сходу
Зі Сходом, насправді, все не так і погано, стилістично та сюжетно цей розділ цілком лягає в канву Північ-Південь. Достатньо непогано виписано характери головних героїв, а головне присутні ось ці екзотичні, визначальні риси Сходу. Саме ця, якщо хочте, національна родзинка, добре працює в характерах та поведінці героїв, магії, відіграє важливу роль в поведінкових реакціях і в підсумку стає визначальною в сюжетних перепетіях. Все це виглядає органічно та логічно, власне Схід я прочитав достатньо швидко і загалом залишився задоволений.
Захід
От з ним все хріново. Я довго думав, що саме мене найбільше дратувало, але так і не зміг чітко відповісти собі на це питання. Склалося відчуття, що автор насмикав ідей і спробував їх привести до ладу, звести до одного сюжету, та в підсумку маємо якийсь неїстівну масу. Відсутня атмосфера, динаміка заради динаміки, ось ця визначальна географічна особливість — просрана. Втомлює загальна “мерісюшність” героїв, хоча цей грішок простежується у Веґнера в обох книгах, та в Заході аж до оскоми. Паралельна сюжетна лінія з богами занудна і починає працювати хіба на останніх кількох сторінках. Неоковирний і майже відсутній гумор, та хай йому біс, хоч би одненького, цікавого, неординарного героя — ніц! Всі ці фактори в сукупності призводять до одного — Захід видався мені надзвичайно нудним, і я просто втомився його читати.
Підсумовуючи я все ж таки маю намір прочитати наступну, третю книгу циклу. Адже саме в “Небо зі сталі” переплетуться долі героїв та героїнь із різних куточків Меекхану з якими нас знайомили в попередніх книгах, а там вже буду робити кінцеві висновки, читати цикл далі чи ні.