Остап Українець: “Маус”

Маус

Два дні та приблизно чотири години загалом іде на те, щоби прочитати “МАУС” від Арта Шпіґельмана і Видавництво «Видавництво». І в абсолютно божественному перекладі Iaroslava Strikha, за який один цей роман уже вартує придбати українською. Можливо, без ознайомлення з ориґіналом часу пішло б дещо більше, проте ненабагато – специфіку мови головного героя, польського єврея, українською набагато легше схопити і вже після першого розділу сприймаєш його балачку як органічну частину свого мовного простору. Читати “Маус” – це ніби дивитися якісний і гранично щирий фільм про Голокост. Це чи не перший текст, що досліджує саму семантику травми і її значення, а не зациклюється на етосі – як робить, скажімо, “Список Шиндлера”, котрий вийшов у той-таки час і донині залишається найвідомішим висловлюванням про Голокост (другим став Everything is Illuminated).

Маус

Саме етична сторона Голокосту спричинилась до того, що тему багато хто почав вважати надто заїждженою, перепроговореною – багато хто скаже, що звертатись до питань і проблем Голокосту – це ніби копати здохлу собаку, котра не може відповісти. Нацизм переможено, нацизм не має права голосу в сучасному світі, нацизм зі всесвітнього страшидла став усесвінім цапом-відбувайлом в інтернет-дискусіях і масовій культурі, нацистський імідж і візуальний код, на створення котрого в Райху витрачали тонни грошей і одну Ленні Ріффеншталь, перетворився на синонім будь-якого тоталітаризму. Гітлерівський нацизм перемогли військово, ідеологічно, морально, політично та інформаційно. Постгітлерівський нацизм марґінальний і безперспективний. Росія, мабуть, єдина країна, котра досі воює з німцями, але не варто відбирати у кволих розумом їхню забавку. Шпіґельман сам прямо і непрямо говорить про пересиченість тематикою Голокосту, про метаексплуатацію проблем, які постають з експлуатації проблем Голокосту (наприклад, чи повинні наступні покоління німців відчувати певний “спадковий сором” за нацизм).

Структурно роман поділений на дві частини – дотаборову і таборову. Хронологічно – на пласт Голокосту і пласт сьогодення, в якому Арт Шпіґельман, автор, спілкується зі своїм батьком про його досвід Голокосту. Цим, до речі, роман Фоєра теж подібний до “Мауса” – і я гадаю, що Фоєр був добре знайомий із текстом Шпіґельмана. Патос минулого в “Маусі” дуже нагадує патос “Банальности зла” Арендт, особливо у другій частині. Перша оповідає про зміну суспільства зсередини, про злам, тріщину, яка непомітно пробігає життям під тиском Великого Іншого, представленого радше свастикою на початку роману, ніж чимось конкретним. Натомість друга частина – це протистояння людей і людей, в’язнів і наглядачів. Це частина, в якій зло перестає здаватись обставинами і стає людьми, котрі ці обставини створюють. Це дуже потужний перехід і для свідомости автора, котра поволі заглиблюється в тематику Голокосту, відчуваючи травму, що наздоганяє батька, і для свідомости тогочасних юдеїв, для котрих загальна зміна політичного ладу обертається обличчями наглядачів, котрі заганяють їх до газових камер і крематоріїв.

Роман винагороджує читача тим, що Владек Шпіґельман, проживаючи свою історію сорокових років у ґетто і Аушвіці, стикається з тими травмами, які наздоганяють його через роки – і, повторно вцілівши в концтаборі, зцілюється від нього перед самою смертю. Тобто, всупереч побоюванням свого сина Арта, все ж виживає під час Голокосту, перед смертю залишаючись собою. Уважного читача роман винагороджує ще й тим, що травми, які Владек приніс за собою до США, не паралельні його таборовому досвіду, не заримовані з ним. Вони просто існують паралельно. Це не фройдівське проговорення травми в її точкових проявах. Це набагато глибша – тому що гранично проста – концепція, у якій наше минуле породжує своє майбутнє, котре, ставши для нас сучасністю, поступово спотворює і затирає ознаки минулого. Ця сансара пам’яти, в якій відсутнє поняття справедливости. Вона не має задовольняти читача, вона не має відповідати на власні питання, вона не має навіть втішати. Вона просто є. А ми є в ній – з нашими спогадами і спогадами наших батьків, які ми зобов’язані пам’ятати. І десь там на споді, під цими не нашими спогадами, чаїться нераціональний сором через те, що нам нічого не вартувало вижити.

В цьому, як на мене, чаїться велика проблема “Мауса” для українського читача. Принаймні, мене ця проблема не відпускала від початку до кінця. Кожен досвід, прожитий чи побачений Владеком, був мені знайомий – усе це проходила моя родина. Абсолютно все, що в “Маусі” та насправді було незбагненними для людини сучасної жахами Голокосту, було також абсолютно буденними жахами радянської системи. Всі ці нелюдські умови не є монополією нацизму – знущання, голод, побої, масові розстріли, розлучення сімей, медичні досліди, ставлення до людей як до живого товару, марші смерти, талування людей по тисячі в бараки для двохсот – це все будні радянської системи вже ПІСЛЯ Нюрнберзького трибуналу. Моя родина через усе це пройшла, як пройшли десятки тисяч родин із Західної України, котра хіба проміняла одну окупацію на іншу. І з решти України, де такого самого зазнали звинувачені в колабораціонізмі. ПІСЛЯ Нюрнберзького трибуналу. Тому що на цьому трибуналі судили свастику, а не злочини проти людства. Нюрнберзький трибунал, попри його потрібність, яко крапки в історії Голокосту, був написаною переможцями історією, а не виявом правосуддя в загальнолюдському контексті.

Особисто для мене патос “Мауса” тисячократно поглиблювався тим, що фінал історії нацистів, котрі знущалися з в’язнів у німецьких таборах, я знаю добре. І фінал історії нацистів, котрі знущалися з в’язнів у радянських таборах також знаю – вони мали державну пенсію, жили доволі непоганим життям, а нерідко – щодня на східниці бачилися з тими, кому колись ламали пальці дверима, зривали нігті і обливали крижаною водою. Я знав таких людей. Вся глибина трагедії Голокосту для мене розкривається в тому, що ми як суспільство забули про його уроки ще до того, як зробили висновки. Люди засудили свастику, але спокійно дозволили існувати етосу, в якому Голокост був можливий. Голокост тривав і повторювався і після 1945, але з ним було якось легше миритися. Бо робили його не німці. І носили вони не свастику. І говорити на їхній захист, і шукати в тому суспільстві позитивнощі – донині прийнятно. Для значно більшої кількости людей, ніж це припустимо. Ми досі живемо в світі, в якому прийнятно схвалювати режими, які породили “Маус”, “Всьо ясно” і “Фуґу смерти”.

Дописи за темою

patience

Максим Карповець: “Patience”

Небесні дракони | Airborne Dragons | Kuutei Dragons

Daniel Woolf: Небесні дракони | Airborne Dragons | Kuutei Dragons

Аватар. Останній Володар Стихій

“Аватар. Останній Володар Стихій” — анонс від Lantsuta

Радіант

#безцензури: «Радіант. Том 1»

Сендмен

Олександр Гнатюк: «SANDMAN. Пісочний чоловік. Том 3»

Остап Українець: "Маус"

#безцензури: «Повідомлення. Книга 1: Завантаження»

Блексед

HeavyUA: Блексед. Будні кота-детектива у Місті Гріхів

Остап Українець: "Маус"

#безцензури: «Гравіті Фолз. Загублені легенди»

Відьмак

“Відьмак. Плоть і пломінь” — передзамовлення від Vovkulaka

Fading Memories

“Відьмак. Тьмяні спогади” — анонс від Vovkulaka

Супермен Рік перший

Trip w/ Book: «Супермен: Рік перший»

Фаетон 3

“Фаетон: Дрімгакери” — анонс третього тому НФ-серії Марії Ланцути

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори