Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Країна блакитних орхідей
Umano e imperfetto

Umano e imperfetto

Якесь-таке відображення особистого відбуваючого.
Ніщо не зупинить ніщо, час якого настав.

📜 Автор: Мирослав Капій
📗 Книга: «Країна блакитних орхідей»

Потрібно признатись, я взагалі не читаю укрсучліт. Останніми прочитаними книгами були Шкляра «Чорний Ворон», з його анріалістичними діалогами і якесь провінційне, дуже крінжове giallo, здається, Таємний ключ називалось, чи якось так. Само собою, ще був Андрухович(Московіада) і Жадан (Депеш мод і Ворошиловград). Потім, пара сторінок Прохаська та Іздрика ( якась там флешка його, хз) остаточно вбили в мені бажання копати в цьому напрямку, так як, я зрозумів, не судьба мені, з моєю то фортуною, наткнутися на шось кайфове, а перелопати купу авторів, х-зна ще яких, в пошуках годноти, ну, мені такий варіант не здавався приємним, тим більше, вітчизняний друк був часто не по кишені.

Так, зараз ситуація чуть інша, в пошуках чогось цікавого і гідного допомагають профільні сайти, групи, пабліки, канали, рев‘юери, яких розвелось достатньо, тому можна трошки побродити в цьому полі, пошукати шось. Тому шо, перефразуючи Марсело Уоллеса, вечером, перед читанням чогось, я відчував легеньке печіння, це мене почала їбать моя совість, за те, шо я не читаю взагалі українську літературу.І от, вирішив я почати з української фантастики, мож, нею тільки обмежусь, х-зна. Далеко не ходив. На вікі є розділ з нею, досить пристойний по кількості список творів, від радянських авторів до сучасних (навіть Анжей Жулавскі там є, бо схоже друкувався колись Львові). По жанрах вони різношерстні: є і космо опера,технотрилер, кіберпунк, легка фантастика, підліткова, радянська утопічна, радянська дистопічна, радянська ідеологічна та українська щира. Прийшовши по всіх, вибрав я декілька цікавих творів, але не виключено, шо якісь алмази я там прогледів.

Зі списку навіть не було сумнівів з чого починати. І це… звичайно наша українська фантастика, Мирослав Капій “Країна блакитних орхідей”, 1932, один з перших українських творів про космічні польоти. І якщо українських епітет «щирий» до ознайомлення з повістю може сприйматись колючим, насмішливим, але все таки чуть розчинним, без залізної ідентифікації, ради ололо, то після її прочитання він набере м`яса і форм, прямо як мумія з однойменного фільму, і постане в голові дуже-дуже виразним поняттям. Щира правда, за свої 30 з х_ літ це найщиріший текст, який мені колись попадався.

Значить так. В ХХІ столітті Україна передова наукова і космічна держава.

Головний герой повісті ( це великою натяжкою) журналіст «Київських вістей» Степан Артименко працюючи з голосовим набором тексту, отримає дзвінок по гірській кристалічній тафлі(плитка) від співробітника святошинської обсерваторії Ігоря Харитоненка. Уот. Останній хоче поділитись з другом своїм сенсаційним відкриттям, а саме, слідом втраченого космічного корабля “Queen of Virginia”, який відправився з трьома космонавтами (всі іноземці! ) на Марс, бо там «сконстатовано істнування воздуха та води, істнування рістні та якихсь, здається, розумних єств, що зазначували свою приявність на поверхні чимсь в роді будівель. Достерегла їх астрономічна обсерваторія в гірському містечку Агуакульна, в перувіянських (зрада – раз) Кордилієрах».

Всі попередні космопольоти завершувались також погано: кораблі в формі ракети і «цигара і острозакінченого вальця» фейлились, поки англійський (зрада – два) «інженір» Думбартон, не відкрив новий «металь» арґініт, недалеко джерел Лєни(зрада – три), з якого побудували судно у формі кулі і таки успішно відправили його у простір.

Після прибуття на планету і подачі сигналів про успішність посадки, пройшли тиждні, але назад місія шось не поверталася. Так проходив день за дниною, шо всі про нього забули, бо «як богато дечого забувається на нашій земленці. Зрештою богато інших, актуальніших, може дрібних всуті річи, справ заступило її місце в публичній опінії. Це ж таке звичайне, людське.»

Тут, повертаючись до нашої інтелігенції, Харитоненко заявляє Артименку, шо з допомогою своїх супер приладів і крайнж хитрому обчисленню, він знайшов сліди “Queen of Virginia”. Більше того, корабель повертається на Землю. І ще більше того, корабель сяде в Києві 25 травня. І, шоб вже переповнити чашу вітчизняного марнославства, до столиці приїде увесь світ, з метою подивитись на прибуття прибульців (пробачаюсь за каламбур).

О такий початок. Утопічна Україна та українці, меласса тече київськими вулицями, повальна гречність громади, щирість, абсолютне благо для всіх. Пафосні описи світу і неприродні діалоги зроблені рясним галицьким діялектом/правописом, в купі зі зашкалюючим п-о-з-и-т-и-в-ч-и-к-о-м та гумором, на рівні галичанського вчителя 30-х років, роблять читання дуже важким і рваним, а до кінця читання є небезпека витікання зі всих отворів жовто-блакитної веселки, тріпу в луги і степи, де бджоли гудють народний мотивчик під запальний аркан. Можливе перебільшення. Але як ще можна відреагувати, коли Ненька простягається від Сяну до Дону, керує нею молодий Пан Гетьман синєокий, який шанується всім людом без винятку, старенький патріярх-кардинал Милорадович (УПЦ + УГКЦ ебитес), по зеленому і приємному Києву розсікають трьох-циліндрові вози “Чумак”, в місті стоять найбільші в Європі гаражі, газети перевозять літаками, розвантажують прям камазами, валюта ходить гривнею, на Святошині стоїть сучасна обсерваторія, а гуцулка Марічка зі своїми танцями підкорила Європу і тамтешній бомонд, да так, шо навіть бельгійський принц Юхим (ах, ну як?) сталкерить її аж до Праги, тільки завдяки діям королівських детективів вдається уникнути міжнародного шкандалю.

Твір взагалі наповнений чеснотами — працюй і будь в родині, в однорідній цілості з усіма, шоб могти вижити і процвітати — та вродою очей україночок, ох.Чеснотами, якими володіє наш нарід, якими, на думку автора, повинен би володіти в реалі, шоб пропагувати на весь світ свій цвіт. Тут забігаючи чуть наперед слід сказати, шо якраз цими якостями наповнені майбутні герої у творі, а саме — марсіянські Атлянти, і, безсумнівно, шо автор вбачає в них ціль для себе і народу.

Унікальність, патологічна непогрішність, справедливість, щирість — домінують на кожній сторінці. Все цвіте і пахне,

“над Майданом схиляються тихі, гарні вечора, які тільки в Україні бувають”.

Гетьман, такий молоденький, живе в чудових теремах, а його вся прислуга ходить в файних лівреях:

“Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде — цей в блакитному вбранні, бачиш?

І було в тому виклику «наш» стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплений, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати «свого» гетьмана. Любили його Київці”

Українські сюжетні персонажі всі хороші і морально правильні, на відміну від інозмеців (тут шеймляться “єнкі” і англійці, росіян ж нема, і це одні з небагатьох з негативно-відразних ознак у творі) наприклад:

“київський дверник Терешко у сердюках ще навчили його, що раз сказане слово тільки тоді має ціну й вагу у людей, коли воно непохитне й твердите як граніт. А цього не знав містер Черчіл! І коли він незнати який вже раз знов повернувся і знов замиготів Терешкові Дорошенком поперед очі, цей станувши в оборонній позиції із етатною патерицею в правій руці гукнув на ціле горло: 

Зовнішні характеристики людей, клішовані і карикатурні, в той же час бідні на деталі. Перед нами постають медові омежки українці vs. фізично неприємні чужаки. Маньчжурський косоокий дипломат, кланявся мов манекен, сенегальський канібаль “робив” приязний усміх всім, тоді як дирехторь київського популярного мега цирку:

раз таки на підпитку старий Загорянський заложився, що заангажує до свого цирку уелзського принца і заставить його танцювати аркана із чотирма тресованими шимпансами

а

“загально звісний математик Карачевський. Високий, поставний, з довгими сивими вусами, з привабливою усмішкою на приязному лиці… поводився як господар, що витає своїх гостей… він був серед представників (американців) науки. Один з них ліворуч, худий як щогла на байдаку, з цапиною борідкою й пенсне на карлючковатому носі, яке поправляв що хвилини нервозним рухом руки бо злітало й не хотіло держатися, другий повновидий, типу ковбасників з галицького базару обтирав піт з лисини, що займала цілу ширину його могутнього лоба”

Є в романі і абсолютне невідоме і лавкрафтіянське страшне. Це автохтони червоної планети.

“Ціла долина вкрита була гейби лісом високими корчами розцвилих блакитних орхідей. Якісь непропорціонально великанські були ті квітки, з широкими, крилатими пелюстками, а там, де вони сходяться у чашочку, а де звичайно у квітки видко жмуток пиляків, видко було око…. Якась скажена лють пробивалася у тих поглядах й дика ненависть, як це буває у подразненої пантери, коли кидається на добичу… І в томуж моменті із цілої долини роздався якийсь шум й шепіт, щось мов сичіння тисячів гадюк, коли наступити на їхнє гніздо”

Підсвідоме і приховане зло, яке не спить, слідкує за тобою, за атлянтами, у мріях письменника, за українцями. Яке присутнє навіть у часи достатку, але готове обрушитись на нарід, коли він зійде з благодійного шляху.

Але чуже і невідоме не завжди таке, навіть більше, вона може бути метою, ідеалом народу. Наприклад, вже потім ми дізнаємось, що в Київ прилетіли і вийшли з корабля не три космонавти, а самі справжні, вищезгадані марсіяни/земляни: високий мущина (Кроней, чи Корней?) з бородов, з клясично гарними чергами лиця і вірлиним носом, разом дівчиною (Зоя її звуть, чомб й ні, там ще Аскольд буде), невиразною красоти і з розпущеними карими косам, і говорять вони милозвучною і співучою мовою. Встріли їх як належить, нагодували і пригостили, (і по вусам текло і в рот попало) коньяком і буліоном.

Щодо прибульців, якщо коротко і зі СПОЙЛЕРОМ.

Жили вони поживали в мирі і достатку, але раптом над ними страшний супостат навис. Але не тут то й було. Прогнали вони чорних наїздників Лемурії зі своєї землі (ясно, на що тут натяк), і зажили знову вони богато та й в злагоді, їжі було повно, вистачало її на всіх, ніякої торгівлі тільки бартер, весь люд знав лиш танцювати, розвивати науки, мистецтва і ремесла. Правили ж ними Мудрі Дванадцять Стариків і Цар. Але потім нрави їхні чось впали і прогнівили вони богів і посипалась АОЕ з неба. Далі повторюється історія Ноя і гори Арарат, тільки замість гори, спасінням виступає Марс, де атлянти знову, пройшовши всі мідні труби і підводні камені, встановлюють порєдок і благодать. Але от біда, на Землю вже повернутись не можуть, залишається тільки зождатись прильоту землян, і після цього, коли їх файно приймуть в Київці в Києві, сядуть вони на кружляку (я не знаю шо це) ” Память Петлюри”, вийдуть в Чорне море, пройдуть Стовпи Геракла і попрямують туди, де була їхня батьківщина, хз навіщо, там ж вода вже, але най буде.

І вот ці палеонтологічні атлянти, з біблійними вайбами і ремінісценціями, входять в фантастичну складову роману, разом з космічним кораблем, злоокими орхідеями, телевізором, голосовим набором тексту, “роздвижними дверима” і Україною від Сяну до Дону і т.д. З одного боку дуже не густо, а з іншого, можна прикрити очі, та й так читати, один з перших щирих науково-фантастичних творів України.

 

Дописи за темою

The Reckoners

Володимир Кузнєцов: “The Reckoners” Брендона Сандерсона

Абрахам Грейс Мерріт

Відгуки та й отаке: “Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!”

Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Beauty and Gloom: Що почитати: 3 книжки про подорожі в часі | Сучасна фантастика

Моцарт 2.0

Grumpy readerka: “Моцарт 2.0”

Танець недоумка

Людмила Смола: «Танець недоумка»

Діти Дюни

Відгуки та й отаке: “Діти Дюни”

Поштова лихоманка

Олександр Гнатюк: «Поштова лихоманка»

Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Здена Тесличко: “Кантика для Лейбовіца” Волтера Міллера-молодшого

Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Відгуки та й отаке: “Ехопраксія”

Заколот

Trip w/ Book: «Заколот» Володимира Кузнєцова

Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Книжки опосума: “Тінь на порозі” Нати Гриценко

Umano e imperfetto: Вітчизняний сай-фай, або 160 сторінок щирості [Країна блакитних орхідей]

Олександр Гнатюк: «Ехопраксія»

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори