Том 1-2
Томи цієї серії читати складно. Точніше так: їх складно НЕ читати, і тому я намагаюся якось підготуватися до їхньої появи в себе на полицях. Завершити термінові справи, перевірити, чи дедлайни, бува, не перетворилися на попіл.
«Монстриця» поєднала в собі багато потужних складових.
Серед тих серій коміксів, що їх зараз видають українською, є дві, які я читаю, щойно вони потрапляють мені до рук. Це «Сага» і «Монстриця». І якщо «Саги» попереду ще десь так із десяток томів, то «Монстриці» наразі лишилося три. Це тішить – і це ж викликає сум, оскільки історія, що її розповідають Сана Такеда і Марджорі Лю, явно буде довшою, а значить, далі доведеться чекати на наступні томи разом з читачами з усього світу.
Чим приваблює мене «Монстриця»? По-перше, власне, історією: помітно, наскільки вона пропрацьована, прорахована, як поступово розвішують по стінах рушниці, що стрілятимуть у наступних томах (причому часом помічаєш це вже постфактум, коли вони стріляють). Для мене це ознака того, що авторки знають, про що розповідають, що контролюють ситуацію й не схиблять за два-три томи, коли первинний творчий імпульс видихнеться. Зрештою, це й кайф від того, як майстерно сплітаються сюжетні лінії: приблизно з такою з насолодою спостерігаєш за музикантами чи фехтувальниками.
По-друге, «Монстриця» пропонує нам світ – оригінальний, пропрацьований, захопливий і похмурий. І це не типове західноєвропейське середньовіччя, а радше суміш єгипетських, японських та інших екзотичних для нас культур. Додамо сюди паропанк і розумних котиків – і хто ж встоїть? Я-от точно не з тих кам’яносерцевих.
Звісно, й загальні арки історії, й тло не важили б без персонажів та їхнього розвитку, і тут ми отримуємо цілу низку головних і другорядних героїв, кожен із власною мотивацією, власними скелетами в шафі, страхами та сподіваннями. Стежити за їхніми долями цікаво, а томи, звісно ж, завершуються гострими й міцними кліфгенґерами, з яких так просто не зірвешся.
Перший том вкидає нас просто в середину історії і від розділу до розділу додає нової інформації про світ та персонажів. Другий продовжує сюжет після невеликої часової перерви, і хоч на позір історія тут простіше (пов’язана із певним квестом на певному острові), насправді вона сплітається з кількох ліній – і одна з них присвячена минулому Майки Піввовк. Тут ми дізнаємося ще більше про її матір, і ці спогади… ну, тут комікс цілком реалістичний і психологічно достовірний, часом аж занадто. А фінал змушує із нетерпінням чекати на продовження!
Та, мабуть, найпереконливішим аргументом щодо рівня книжки для мене слугує оцей: щойно я беру до рук «Монстрицю», я залипаю. Починаю гортати, помічати пропущені детальки, просто захоплююся сюжетом. На відміну від більшості супергеройських коміксів, які часом читаються один раз і відтоді лишаються на поличці (чи потрапляють як дарунок до тих, кому потрібніші), «Монстриця» – важлива складова моєї скромної колекції коміксів.
Окремо зазначу шикарний переклад Ярослави Стріхи, завдяки знахідкам якої кілька фраз з «Монстриці» вже стали крилатими принаймні у вузькому колі моїх друзів та добрих знайомих. Особливо, звісно ж, про те, що «казали давні поети», – згадувався він у 2020-му не раз. 👻 І страшенно тішить, що попри не найсприятливішу ситуацію на ринку, «Монстриця» продовжує виходити українською, та ще й шикарному збільшеному форматі: навіть англомовні видання суттєво менші за розміром.
Коли я писав цей відгук, попереду були свята, і в першій версії я радив звернути увагу на «Монстрицю» як на варіант шикарного подарунка для читачів 16+. Але, зрештою, чому дарунки треба робити тільки на свята, правда ж? (Що ж до читачів меншого віку – тут лишу це на розсуд батьків, бо «Монстриця» – не найневинніша історія, врахуйте це 😉