Хідео Коджіма, Великий татко, робопес та Орк-альбінос заходять у бар…

…або Чому тобі неодмінно тре прочитати

Descender

📜 Jeff Lemire
🎨 Dustin Nguyen
📗 «Descender»
📇 Перше видання: Image Comics, 2015

Тож, Descender. Космічна опера довжиною в 32 випуски по 24 сторінки кожен. І коли я кажу «космічна опера», я не роблю жодних знижок. Епічний масштаб тут з феноменальною природністю поєднаний з завершеним, повноцінним сюжетом, який зважує все і не кидає напризволяще жодної, найменшої деталі. І я не жартую. Будь-яка сюжетна точка буде мати своє відлуння, всі розвішані рушниці вистрілять, ніхто і ніщо не буде позабуте і позбавлене відповідного розвитку та розкриття. Зваженість та ретельність, з якою зроблений це масивний твір дійсно вражає. Чотири роки праці – досить тривалий строк і відданість авторів своєму твору дійсно заслуговує поваги. Так, я добре розумію, що це далеко не найдовша комікс-серія, що існує. Проте зазвичай такі «довгострокові» мальописи не є закінченими творами, а радше – наборами окремих історій, де метасюжет представлений радше абстрактним кістяком, на якому кріпиться м’ясо окремих мікросюжетів. На мою думку, Descender куди ближчий до роману класичного, аніж до роману графічного: за масштабами, об’ємом, ретельною світобудовою та (ледь не найбільше) – повною автономністю. Дев’ятому мистецтву притаманно створювати Всесвіти та Мультивсевіти – такі, що міцно переплетені між собою і усіма можливими засобами намагаються затягнути читача в свої переплутані нетрі. І так вже трапляється, що самостійна вартість окремих «елементів» таких мультиверсів потерпає від тієї інтеграції, і потерпає сильно.

Затиснутий між безкінечних супергеройських саг та короткстрільних, на 5-10 випусків, «елітарних» коміксів, Descender виглядає (певною мірою) чужинцем поміж американських мальованих історій, куди більш схожій на бандесіне, що випадково потрапило до лав Image. Але ні. Обидва автори – сценарист Джеф Лем’єр та художник Дастін Нгуйен – обидва по самі вуха сидять в американській комікс індустрії та довгі вже роки є її слухняними гвинтиками, що раз у раз дарують світові нових бетменів та суперменів (буквально). Але тим і крута американська індустрія, що тут завше є місце таланту і промислове виробництво не обов’язково має придушувати особисті вподобання, творчий поклик і прагнення. Descender і є тим самим творчим прагненням, блискуче втіленим авторами.

Є таке упередження, що як ми говоримо про щось особисте, що стоїть поза межами мейнстріму, то це обов’язково має бути незрозумілий, з надвисоким порогом входження твір. Артгауз тобто. Іноді так і справді є, але не завжди – і точно не цього разу. Descender не вимагає від читача чогось надзвичайного, не пропонує авангарду та експериментів з формою та змістом. Він достатньо простий для сприйняття – і водночас не позбавлений глибини й додаткових шарів; не перевантажений прямолінійним, нав’язливим моралізаторством, але готовий запропонувати важливий морально-етичний посил.

Як би мене попросили підібрати для Descender близький за духом твір (в межах жанру) – то я б назвав «Дюну» Френка Герберта. Еге, це до біса пафосне порівняння. Проте, я жодним чином не хочу сказати, що Descender настільки ж крутий як «Дюна» і що він залишиться в десятиріччях, оповитий славою та визнанням. Напевне що ні (чому – поясню трохи згодом), але без сумніву, мальопис слідує багатьом принципам закладеним в епічній космоопері Герберта.

В цьому огляді я хотів би уникнути сюжетних спойлерів, але без них не вийде розібрати сюжет о конкретних пунктах. Тому, зауважую про це зараз. Спойлери будуть, хоч і без повного переказу сюжету.

Дія відбувається в абстрактно-далекому майбутньому в конфедерації восьми технологічно розвинених планет, населених різноманітними пост-людьми і негуманоїдами (Об’єднана Галактична Нарада). Технологія межзоряних подорожей відпрацьована, технології розвинені, органічне життя в багатьох аспектах покладається на машини з неймовірно розвиненим штучним інтелектом. Але все змінюється, коли одного дня всі планети ОГН зазнають нападу велетенських (дійсно велетенських, космічного масштабу) роботів, що майже враз завдають неймовірних руйнувань і знищують чималу частку населення — не заподіявши жодної шкоди роботам на цих планетах. Схоже як в Mass Effect тут їх називають Харвестерами (Женцями), а наслідки тієї катастрофи спричиняють події дуже схожі на Батлеріанський Джихад з «Дюни» — роботів на планетах починають масово нищити. І це лише прелюдія, повністю викладена в першому випуску.

Основна історія розпочинається десять років потому. ОГН на межі колапсу і внутрішньої війни, роботи об’єдналися в терористичну організацію Hardwire (красивого перекладу не придумав, вибачайте), люди в свою чергу сформували своєрідну напівкримінальну галузь мисливців за робо-головами – скрейперів.

Інші, навпаки, віддалися добровільним кібер-модифікаціям, називаючи себе «проміжними» (betweeners). Взагалі, різноманіття рас, фракцій та об’єднань, як і личить гарній космоопері, значне і продумане, кожна має характерні особливості та визначні риси — і тому, попри насиченість, відчуття плутанини при читанні не виникає взагалі.

Тим більш, що основний сюжет тут — це досить пряма роуд-сторі про те як героїв мотає з одного кутка галактики в інший, іноді разом, іноді окремо і дуже часто — попри власне бажання. Взагалі брак волюнтаризму, здатності самотужки впливати на свою подальшу долю – це особливість Descender яка може не сподобатися. Погодьтеся, не всім заходить, коли героя постійно беруть в полон, шпуняють та ганяють. Мері С’ю ви тут не побачите — здебільшого всім персонажам доведеться зіткатися з ворогами, що є сильнішими, більш підготовленими та більш далекоглядними. І вигрібати… наслідки.

Сюжет збирає до купи доволі строкату «паті»: вченого-робототехніка, спеціальну агентку ОГН, робота-бура, робота-дитину і робота-собаку, бандюганів-скрейперів, бітвинерку. Їхні шляхи сходяться і розходяться, кожен має свою передісторію, що визначає його місце й мотивацію в історії основній. Минуле поступово розкривається флешбеками перекидаючі місток від Жнив до основних сюжетних подій і поступово вибудовуючи загальну картину. Основний сюжет веде героїв ледь не всіма вісьма планетами (а також орбітальними базами, супутниками та подібними криївками), паралельно і ненав’язливо розповідаючи історію тих світів та їхніх мешканців. Взагалі, світобудова в Descender дуже послідовна й чудово балансує між насиченістю та неперевеантаженістю. Навіть несподівана поява ближче до кінця магії (абсолютно, здавалося б, недоречної для жанру космоопери) — то зважена прелюдія до продовження саги — графічного роману Ascender, що вже виходить з квітня 2019-го (я ще про нього скажу).

На морально-філософському рівній Descender — це історія про те, що є життя, що є розумне життя, як ми маємо ставитися до ближнього свого, як переживати втрату, що є вірність і що є любов. Загалом, кожний аспект не є чимось неймовірно проникливим чи геть революційним, але тих питань дійсно підіймається не одно і не два, їх багато, і вони створюють постійне, незгасаюче емоційне тло, яке до того ж не є одноманітним та нав’язливим. Проте, заради об’єктивності варто зазначити, що сценарист не дає собі клопоту зануритися в них дійсно глибоко — і це, як на мене, відлуння, «коміксового підходу», про який я ще згадуватиму.

 

Я сміливо виніс Descender за межі дев’ятого мистецтва, але корінням він так-таки комікс і багато характерних рис це доводять. Дійсно, морально-філософські питання тут загалом на рівні середнього американського мальопису. А американській комікс (за рідкісними виключеннями)ніколи не вмів ставити такі питання по-справжньому гостро. А як переносити на книги, то той аспект тут на рівні якісної янг адалт книжки.

 

Приблизно така сама ситуація і з персонажами. Їх є, їх багато і кожен прописаний зважено і ретельно, кожна арка (за виключенням хіба зовсім другорядних героїв) вміло проведена від початку до кінця, дуже технічно і вправно. Але знов-таки, «коміксовий підхід»…

Ні, персонажі вийшли живі і не пласкі. Але Їхня унікальність куди більше передається візуальними засобами, ніж вербальними. Історії цікаві, але жодна не є чимось супероригінальним та несподіваним. Хоча, якщо чесно, то навіть це рівень недосяжно вищий за ординарну космооперу, де характери та історії персонажів взагалі або ігноруються, або є дуже схематичними.

Тим не менш, певна вторинність відчувається і в характерах, і в мотивації і особливо — в діалогах. Останні взагалі місцями виглядають просто безособовими, позбавленими будь-яких характерних рис, ніби їх взяли та тупо нависмикували з інших творів. Це особливо помітно в суперечках Телси та Квана та в промовах космопірата Бладжера.

Та знов-таки, на противагу їм є, наприклад, власні жаргонізми, сталі вирази, та інші ознаки грамотної лінгвістичної проробки. Також пречудово використаний летерінг, дуже різноманітний і завжди характерний для того чи іншого персонажа. Це ніби ти не просто читаєш, а саме чуєш ті репліки — разом із вимовою та інтонаціями. Не новий, але прекрасно і на повну реалізований інструмент.

Тож від летерінгу переходимо до візуальної частини загалом.

І вона неймовірна. Декого може спантеличити, чи навіть відштовхнути графічний стиль в’єтнамського американця Нгуйена. Акварель (і притаманні їй прозорість та легкість) відсутність чіткого контуру, іноді навмисне недороблена, трохи навіть розхлябана робота олівцем – але en mase це створює настільки сильний візуальний ряд, що потім геть важко переключитися на більш традиційну картинку з контрастними кольорами та чорним, визначеним контуром. Воно тупо око ріже.

Вміння Дастіна створювати фантастичні образи також варто відзначити. Футуристична архітектура, космічні кораблі, роботи, іншопланетні пейзажі та власне самі пост-люди та інопланетяни. Як я вже казав, чимала частка індивідуальності героїв Descender полягає саме в їхніх візуальних образах. Так, це притаманно коміксу – робити яскраву, навіть гротескну картинку. Але якщо ми говоримо про супергероїв – то на тлі сучасного міського ландшафту індивіди в трусах вдягнених на трико сприймаються нормально тільки через те, що це сталий образ. Космічна опера також довго привчала нас до гротеску, але в ній він принаймні не контрастує з зовнішнім світом, а утворює так би мовити, єдину палітру. В нашому випадку – цілком органічну. Вона чудово поєднує знакові класичні обриси американського сай-фаю, з дуже індивідуальним та сучасним баченням автора, легко і вправно поєднуючи ретро-футуризм та гай-тек (а в Асендері ще й додаючи фентезі-арт).

Та ви, гадаю, і самі бачите, як до біса круто це виглядає. Погодьтеся, премію Айзнера Дастін Нгуйен отримав цілком справедливо.

Коротше. Descender повернув мені жанр космоопери. Цього, наприклад, не спромоглася зробити «Імператриця» того вашого Марка Мілара, від якого я чекав чогось дійсно вражаючого – а отримав пласку байку з абсолютно безпорадним роялем в кущах біля фінішу. Descender – то дійсно епічний твір, який спромігся змішати в собі багато хороших і навіть чудових елементів, та ще й так, щоб вони не псували, а підсилювали одне одного. В мене дійсно склалося враження, що я прочитав повноцінний роман, (а не новелу, як воно частіше буває), незважаючи навіть на те, що ближче до середини відбулося щось дивне з наповненням і деякі випуски мали лише 17 (!) сторінок власне коміксу і решту, забиту рекламою та прев’ю інших мальописів. Але то таке. Можна також нарікати на певну наївність деяких сюжетних ходів і певні прогинання світобудови (та навіть логіці та законам фізики) під потреби сюжету – але, давайте чесно, хто таким не грішить? Суворий реалізм та тверда НФ не дуже добре поєднуються з космооперою та коміксом.

Тож, за підсумком, я наполегливо рекомендую комікс поціновувачам космоопери та «м’якої» НФ. Так само, як і любителям незвичайного візуалу та особистого стилю в мальописах. Можливо Descender не є шедевром на всі часи – він не позбавлений недоліків та кліше притаманних формі та жанру, в яких створений. Проте він точно стоїть на сходинку вище багатьох, навіть більш іменитих своїх колег.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Інші ОГЛЯДИ

Володимир Кузнєцов: графічна космоопера “Descender”

#безцензури: «Арчі. Том 3»

Mangua 10 cover

MANGUA X: Бетмен та Марвел в аніме або Надприродні Черепашки-Ніндзя Трансформери

Паперовий звіринець

Відгуки та й отаке: “Паперовий звіринець та інші оповідання”

Abara

HeavyUA: “Абара” Цутому Ніхея. Безнадія і безсенсовість

Володимир Кузнєцов: графічна космоопера “Descender”

Trip w/ Book: “House of Penance”

Все це триватиме далі

Reno Sinclaire: “Все це триватиме далі”

Володимир Кузнєцов: графічна космоопера “Descender”

Володимир Кузнєцов: “Cthulhu: Death May Die”

Максим Оса

Павло Задніпряний: «Максим Оса»

Mangua 9

MANGUA 09: ТОП жахів в манзі та аніме або як Володимир Кузнєцов у гелловінський ґендарсвап потрапив

Mangua 8

MANGUA 08: Як древляни в Genshin Impact грали або чому Deca-Dence крутіший ніж Рік та Морті

MANGUA 7

MANGUA #07: Панцу або Смерть: як ми українську манґаку на порнгабі шукали

Володимир Кузнєцов: графічна космоопера “Descender”

Павло Задніпряний: «Колоніст. Бути людиною»

Догори