Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Тут видавництво Жупанського офіційно анонсувало вихід збірки Вільяма Ґібсона «Спалити Хром», за перекладом Нати Гриценко, письменниці, музикантки неймовірної Casa Ukrania та засновниці андеграундного лейбла (я б радше зазвав його культурним простором) Khatacomb. І, не зважаючи на те, що викладено було буквально кілька абзаців тексту, не минулося без тих, хто вже побачив у перекладі недоліки.

І це навело мене на певну думку. Подібні претензії в останні роки – то майже національний спорт. Почесне місце серед них звісно, займає пошук кросперекладів, тобто таких, які перекладалися не з мови оригіналу, а з якоїсь іншої (як правило – з російської). І серед когорти літпрокурорів далеко не всі наводять переконливі докази. Багато хто, цитуючи Шерлока Голмса «підганяє факти під теорію», вважаючи за безперечний доказ кожен збіг між російським та українським перекладом (попри те, що мови так-таки багато у чому подібні). Справедливості заради, варто сказати, що більшість перекладачів не соромляться підглядати при роботі в роспереклад і навіть не приховують цього. Але я хотів би сфокусуватися на іншому аспекті цієї проблеми. Власне, на тому, звідки взагалі береться той завзятий гейтспіч.

Усе доволі просто: українська мова виходить з маргінесу. Вона припиняє бути окремими винятками, які до масового споживача потрапляють хіба випадково. І темпи, з якими відбувається цей вихід, попри всі негаразди тільки збільшуються. Окремо тут варто задати жанрову літературу, і фантастику – як її характерного представника. Я, на жаль, не володію статистикою (сумніваюсь, що вона взагалі існує), але збільшення жанрових видань, як українських, так і перекладних, впадає в око. І якщо раніше умовний клієнт міг почувати себе богом на ринку, бо виходив з позиції «я це вже читав, але я куплю, щоб підтримати наше» (ну або «Не куплю, бо вже читав, хай краще видадуть <вставити потрібну назву>»), то нині він

  • а) не все читав, а про дещо навіть і не чув;
  • б) він просто не може купити все, бо його надто багато.

Тож він змушений з позицій еліти, стовпа, на якому буквально тримається український ринок зробитися просто читачем. Ба більше – він тепер має докладати зусиль, щоб бути в тренді, або просто опиняється на узбіччі.

І тоді він/вона починає нервуватися. Ця ситуація, попри те, що без сумніву позитивна – є джерелом особистого дискомфорту. І тоді до справи беруться ідеологічні переконання. І тут навіть проукраїнські налаштована людина починає реагувати агресивно – бо агресивними діями вона відвойовує (чи принаймні думає, що відвойовує) свою втрачену елітарність. Переклад – ідеальне поле для таких битв. Сюди чудово лягає наратив «геть від Москви», який взагалі-то, потрібний і правильний, але, як і будь-який інший, має мати бодай якесь підґрунтя. Тому безжальна боротьба з «русизмами» триває по всіх фронтах, а де ні – там її замінює викриття «галицизмів», нищення фемінітивів і звісно ж скірміши з підступною г/h.

І не те щоб воно було погано. Сам факт жвавого, хай і не завжди здорового, інтересу до мови й мовних питань – це чудово. Це допомагає. Але треба розуміти, що цей пуризм – це просто зворотна сторона меншовартості, коли носій мови щосили намагається залишити її «володінням небагатьох». Так, у нас є хвора звичка сприймати україномовний простір як фортецю в облозі. Так, певною мірою таке сприйняття є справедливим. Але лише певною мірою. Наразі мовний простір у нас є. І він стає дедалі більшим. І не треба плутати тих, хто його створює – як от ті самі перекладачі – з тим, хто намагається якось ствердити свою елітарність та ексклюзивне право тією мовою скористатися. Навіть якщо ці дві іпостасі поєднані в одній людині.

Я не закликаю вас ігнорувати халтурні переклади чи безграмотність мовлення публічних осіб. Не закликаю молитися на будь-яку книжку/кіно/відео/статтю тільки тому, що вона написана українською. Не заохочую ділити людей на своїх і чужих за мовною ознакою. Утім, я особисто вважаю, що людина яка, попри труднощі, говорить з вами українською не заслуговує на шеймінг. Також я вважаю, що звинувачення мають бути ґрунтовними, і висуваючи їх, треба перед усім чітко відповісти собі на питання «А для чого я це роблю?»

І, зрештою, хочу зауважити, що кінець-кінцем, важитимуть саме мовні продукти, не срачі навколо них. Так, скандали та гейт можуть слугувати своєрідним Quality Control – але лише до певної міри. Головним тут все ще лишається ринок – стабільний, наростальний попит і, як слідство, здорова конкуренція зроблять в рази більше для покращення якості продукту, ніж всі скандали та кенсел-акції на світі. Вас може сто разів за день бомбанути від ЛГБТ-комікса, але якщо його купують люди – ю а факд. Ви можете бути невдоволеним перекладом – але вдовольнитеся ви зрештою, тільки якщо книга буде настільки популярною, що її візьме ще якесь видавництво і зробить свій переклад – який, можливо, припаде вам до душі. А сталий ринок робить суспільство, яке створює в ньому попит.

І ось тут ми дісталися важливої точки, яка корелює з першим твердженням. Раніше попит робили ідейні покупці, які купували, «бо українською». І внесок цих людей в старт індустрії дійсно колосальний. Але нині так вже сталося, що ринок стартував і розвивається. Тому попит тепер формується не тільки й не стільки «ідейними споживачами», скільки тим самим масовим читачем, якому взагалі-то пофіг, але він вже звик до української, бо вона є і вона доступна. А такою її робить саме вихід нового україномовного продукту.

А “Спалити хром” – то требачит. Хай там що.

Уривок збірки (оповідь "Мнемонік Джонні")

Ралфі сидів за звичним столиком. Був мені винен купу грошей. У моїй голові, як у всезнаючого недоумка, зберігалися сотні мегабайтів інформації, до якої я не міг доступитися – Ралфі лишив її, однак забирати не став, і тільки Ралфі міг дістати ці дані за допомогою ним вигаданого коду. Почати з того, що мої послуги взагалі недешеві, понаднормове ж зберігання коштує просто астрономічні гроші. А Ралфі був тим іще скупердяєм.

І от я дізнаюся, що Ралфі надумав мене замовити! Мусив домовитись про зустріч у «Дромі» — тільки назвався я Едвардом Баксом, популярним у Ріо та Пекіні імпортером та контрабандистом.

«Дром» просякнув оборудками і металевим присмаком нервової напруги. Розсіяні у натовпі качки́ хизувалися один перед одним чим уже були багаті, світили тонкими холодними усмішками; дехто геть загубився під покладами м’язів і мало скидався на людину.

Даруйте. Перепрошую, друзі. Це просто Едді Бакс, Меткий Імпортер Едді з професійно нецікавою спортивною сумкою, і будь ласка, не звертайте уваги на цей отвір, достатньо широкий, щоб пролізла права рука.

Ралфі був не сам. На стільці біля нього розляглося вісімдесят кіло білявої каліфорнійської яловичини з написаними на лобі бойовими мистецтвами.
Меткий Едді Бакс вмостився на стілець навпроти них ще до того, як яловичина відірвала від столу руки.

― Чорний пояс? ― схвильовано поцікавився я. Качок кивнув; блакитні очі автоматично обстежували простір між моїми очима й руками. ― У мене теж є. Тільки в сумці. ― Я встромив руку в отвір і пересунув запобіжник. Клац. ― Пара дванадцятого калібру і змотані гачки.

― Там ствол, ― озвався Ралфі і поклав пухку руку своєму хлопцю на пружні груди у блакитному нейлоні, притримав його. ― У Джонні в сумці щось антикварно-вогнепальне. ― Едвард Бакс пішов коту під хвіст.

Гадаю, він завжди був Ралфі Тим чи Сим, а прізвисько нажив через любов до показухи. Маючи форми перестиглої груші, він двадцять років носив обличчя Крістіана Вайта з «Арійського реґґі-гурту» ― Соні Мао свого покоління та останнього поборника расового року. Так, я знаю купу цікавих речей.
Крістіан Вайт: класичне естрадне обличчя з виразними рисами співака і точеними вилицями. З першого погляду янгольське, з другого ― доволі розпусне. І на тому обличчі жили очиці Ралфі ― чорні та холодні.

― Будь ласка, ― запропонував він, ― давай вирішимо все по-діловому. ― У голосі Ралфі вчувалася страхітлива та гідна захвату щирість, куточки вродливого рота Крістіана Вайта як завжди зволожені. ― Льюїс трохи притрушений, ― кивнув на бикуватого хлопця. Льюїс ніяк не відреагував, більше скидаючись на саморобку з конструктора. ― А ти, Джонні, не такий.

― Такий, Ралфі, такий, і під зав’язку напханий імплантами, де можна зберігати брудну білизну, поки шукаєш кого-небудь, хто мене вб’є. З мого боку сумки, Ралфі, виглядає, що ти маєш дещо пояснити.

― То все остання партія, Джонні, ― важко зітхнув той. ― Я посередник і…

― Барига, ― уточнив я.

― … посередник і мушу дуже ретельно вибирати джерела.

Купуєш у тих, хто краде найцінніше. Ясненько.

Ралфі знову зітхнув.

― Я стараюся не купувати в дурнів… ― продовжив утомлено.

― Але цього разу, боюся, так і вийшло. ― Третє зітхання було для Льюїса, сигнал активувати приліплений по мій бік столу нейроблокатор.

Я спливав потом, намагаючись зігнути вказівний палець правої руки, але, схоже, втратив із ним зв’язок. Відчував метал зброї, намотану довкола короткого руків’я м’яку стрічку, однак руки були наче ватяні, далекі та неслухняні. Я сподівався, що Льюїс дійсно притрушений, тугий достатньо, щоб потягти сумку і з нею мій палець на спусковому гачку, однак марно.

― Ми за тебе страшенно переживали, Джонні. Страшенно. Розумієш, у тебе там власність якудза. Її вкрав дурень. Мертвий дурень.

Льюїс захихотів.

Усе стало на свої місця – гидко так, наче голову запхали між торбами з мокрим піском. Вбивство було не в стилі Ралфі. Навіть Льюїс був не в його стилі, але він устряг між Синами Неонової Хризантеми і тим, що їм належало ― чи, що вірогідніше, чимось їхнім, що належало комусь іншому. Ралфі, звісно, міг скористатися кодовою фразою, щоб перемкнути мене в режим овоча, і я злив би їхню крадену програму, не зберігши в пам’яті ані шереху, і для ділка на кшталт Ралфі цього було б достатньо, але не для якудза. Якудза, щонайменше, подумають про Спрути і не захочуть перейматися, що котримось із них витягнуть з моєї голови вцілілі залишки інформації. Я мало що знав про Спрути, але дещо чув, тому взяв за правило ніколи не переказувати ці чутки клієнтам. Ні, якудза таке не сподобається; надто схоже на докази, а вони б не досягли того, що мали, лишаючи по собі докази. Або свідків.

Популярні публікації

Дописи за темою

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Далеко за хмари: Бій у космосі (загальний огляд)

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Наталя Луцишин: «Сказання з Небезпечного Королівства» Дж. Р. Р. Толкіна

Вогнепад

Володимир Кузнєцов: “Сліпобачення” / Трилогія “Вогнепад”

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Павло Задніпряний: «Круто зварений»

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

ГАРТ: “Пітьма” (третій сезон, 2020)

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Історія фентезі: Казка як дитяча література

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

«Ліга видатних джентльменів» Алана Мура — стімпанк, детектив, інтертекст, вікторі(а)на

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

“Кода” — передзамовлення від видавництва Боривітер

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Остап Українець: “Пам’ять про минуле Землі” Лю Цисіня

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Історія фентезі: Доба просвітництва та фольклору

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Хроніки Ненависті — брутальне постапокаліптичне барбарік-фентезі

Володимир Кузнєцов: Про фантастику в україномовному просторі

Daniel Woolf: Dungeon Meshi / Підземелля смакоти

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Будемо раді дізнатися Вашу думку про публікацію :)x
()
x
Догори