Володимир Кузнєцов: “Сліпобачення” / Трилогія “Вогнепад”

Вогнепад

📜 Пітер Воттс
📗 Сліпобачення
Трилогія Вогнепад

Почнемо з кінця.

Сліпобачення” – це книга, яка повернула мене до наукової фантастики як дорослу людину. Д того я читав НФ ще підлітком і десь на початку нульових вирішив, що з мене досить – НФ видавалася мені вичерпаною, дослідженою вздовж і впоперек цариною, де все насправді важливе вже було сказане і написане. Але потім мені трапилося “Сліпобачення” – книгу яку мені запропонували майже як виклик. Виклик було прийнято, але на свій подив, більш-менш роздуплившись із не простою лексикою (читав пана в оригіналі), я зрозумів, що відірватися від цієї книги я не спроможуся аж до самого фіналу. Та воно і сталося – а коли була перегорнута остання сторінка, я второпав, що в мене з’явилися певні нові орієнтири в літературі.

І насправді це не те щоб типова реакція, бо як сказати, що “Сліпобачення” пана Пітера спричинило якийсь переворот у літературі, ба навіть – у твердій НФ – так ні. Звісно, вона отримала купу номінацій на майже всі престижні жанрові нагороди, на чолі з Г’юґо, нагородою Кемпбелла та Локусом, але перемогу зрештою здобула тільки у іноземців – поляків, японців та фінів. Ренесанс твердої НФ також формально розпочався не з Воттса, та й книга його була не дебютом, тож слави “молодого таланту” він не зазнав. Утім, Воттс став певного штибу феноменом у твердій науковій фантастиці – не тільки на північноамериканському континенті, але й далеко за його межами.

Як вже було сказано, “Сліпобачення” не стало дебютом Воттса. Він почав писати ще у вісімдесятих, але лише в 1991-му його перше оповідання “Ніша” було опубліковано в збірці “Тессеракти 3”, що нарешті зрушило його письменницьку кар’єру. Розвитком “Ніші” стала трилогія “Монські зорі (1999-2005), утім Воттс загалом лишався локальним канадським письменником – аж до виходу “Сліпобачення”.

Ця книга побачила світ в 2006 році, але, зрештою, могла б так і залишитися маловідомою, якби не особливий підхід, який, зрештою, і зробив Воттсу ім’я.

Воттс виклав “Сліпобачення” у вільний доступ. Це не тільки не завадило продажам роману, але навпаки, значною мірою простимулювало їх. Додатковим важелем тут став блоґ письменника, де він обговорював з підписниками теми, що планував здійняти та розкрити в романі, набуваючи додаткової інформації та ідей. Зрештою, це остаточно закріпило за паном Пітером славу “інтернет-письменника”, відкритого до контакту зі своєї авдиторією, а “Сліпобачення” – більше ніж типовим романом з твердої НФ.

У “Сліпобаченні” Воттс здійняв три провідні теми, чи то фантприпущення, якщо волієте, які вельми вміло зв’язав поміж собою, утворивши монолітний твір, де кожна ідея працює на користь іншої утворюючи синергійний ефект. На одному полюсі тут трансгуманізм, при тому поданий вкрай широко. Воттс не просто розмірковує про окремі аспекти пост-людини, він старанно створює трансгуманістичний світ, який базується на цілому комплексі таких аспектів – соціальних, побутових, політичних, фізіологічних. Світ, який докорінно відрізняється від того, який ми бачимо навколо нас сьогодні – і одночасно вбачаємо в нашому сьогоденні джерела цього потенційно можливого світу. Я навіть не візьмуся перераховувати скільки окремих складових цього світу автор створює, прописує та органічно інтегрує в загальну картину. Множинні особистості завдяки хірургічному розділенню мозку, власний аналог матриці, як способу зменшити навантаження від росту населення, генетично відтворені вампіри, як інший, дотичний вид людей поряд із неандертальцями, солдати-зомбі, вправні, здібні та абсолютно слухняні, тощо, тощо, тощо. Але й тут автор не зупиняється – він не тільки провадить майбутні рішення, але й оцінює їх та пропонує розвиток – і то вельми похмурий. Футуршок та песимістичне сприйняття гай-теку майбутнього – це характерні риси Воттса-письменника. Як він сам пише в підзаголовку свого блога: “In love with the moment. Scared shitless of the future” (В захваті від сьогодення. До всирачки нажаханий майбутнім). Ця фраза буквально розкриває його авторський погляд – футуризм Воттса міцно ґрунтується на сьогоденні та векторах, яке воно завдає – але напрям тих векторів для нього вказує в самісіньке пекло.

Друга тема – це перший контакт і принципова його неможливість. Воттс не перший, хто здійняв це питання, Станіслав Лем випередив його ледь не на пів сторіччя. Утім є максимальна різниця, ледь не прірва в тому, як обидва автори реалізовують це. І, власне, його спосіб напряму пов’язаний з третьою темою книги – проблемою інтелекту і свідомості. Мало хто взагалі здіймав цю тему в художній літературі, та й наукова не налічує такої вже великої кількості видань. І власне, пан Пітер підіймає майже всі притомні роботи на цю тему, закидає в один великий казан і починає варити з того справді відьомське варево. У результаті означений їм конфлікт інтелекту і свідомості утворює ґрунт для очікувано фіаско першого контакту (вибач, батечку Станіславе).

І, що важливо, створити цей заплутаний світ Воттсу чималою мірою допомогла саме спільнота – академічна спільнота, яка була їм залучена у той вир дискусій, з яких, зрештою, і вийшло “Сліпобачення”. Саме тому, в кінці книги, ніби у науковій праці, йде чималий стос приміток, які розкривають джерела, якими скористався автор та дещо пояснюють хід його думок, зазначаючи також і вплив учасників спільноти. Я бачив багато людей, хто нарікав Воттссу за недостатню науковість або критикував окремі його твердження та постулати саме з позиції фізики чи біології. Але ніде правди діти – Пітер Воттс у “Сліпобаченні” рівною мірою виступає і як науковець, і як письменник.

І тут варто зазначити, що не єдино науковий ґрунт робить цю книгу визначною. “Сліпобачення” провадить міцну і цілісну історію, яка не розпадається попри неймовірну кількість деталей та відгалужень. Головний Герой Сірі Кітон, постає тривожним, але потужним персонажем, який дуже органічно й захопливо розкривається з течією сюжету. Сюжет також не розчаровує. Збудований на класичній основі, він по суті є герметичним детективом, головоломкою з від початку завданою кількістю компонентів, яка зрештою призводить до розв’язки, не забувши докинути кілька моцних поворотів перед фіналом.Другорядні персонажі так само як і основне місце дії так само не розчаровують – вони виписані детально і з батьківською увагою.

Чи є “Сліпобачення” абсолютним гітом для максимально широкої авдиторії? Аж ніяк, насправді. Воттс під час вмикає лектора, і хоча робить це далеко не так часто і не так розлого, як, наприклад, Ніл Стівенсон, утім на легке читво сподіватися не варто. Щоправда, “Сліпобачення” так-таки здатне зачепити саспенсом, сюжетною динамікою та психологізмом, але просто ігнорувати моменти з науковим потоком не вийде, і без певної підготовки (принаймні базового курсу фізики та біології з інституту), вам може бути важкувато – або доведеться постійно підглядати в ґуґл, а дещо й взагалі пропускати. Так, книга вимоглива, іноді оперує не дуже відомим фактами, а іноді – і суперечливими, тож вам ще й добряче може підгоріти від того (або потішити его відчуттям, що ви упіймали автора зі світовим ім’ям на помилці).

Феномен Воттса полягає в тому, що він написав дійсно непогану книжку, жанрове підґрунтя якої зрештою утворилося завдяки спільноті, свого роду “колективному розуму”, активно залученому в процес. Звісно, саме Воттс, його стиль та бачення утворили стрижень твору і ніяка інтернет-спільнота не забезпечила б прорив книги сама по собі – і це буде добре помітно, коли ми візьмемося розбирати “Ехопраксію”, але тут коментарів не буде. Так чи інак, “Сліпобачення” Воттса вийшло визначною й важливою книгою, хоча й не спромоглося отримати Г’юго чи Локус – і то, як на мене, радше привід замислитися щодо вартості тих премій.

Дописи за темою
Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Grumpy readerka: “Все золото твоїх снів” Кшисі Федорович

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Фантастичні Talks — любов до фантастики та вина

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Історія фентезі: На порозі фентезі

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Світлана Світла: “Балада про співочих пташок і змій” Сюзанни Коллінз

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Чайна М’євіль — розмова з НК Богдан

Казкова країна

Історія фентезі: Відкриття Країни Чудес

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Наталя Луцишин: «Сказання з Небезпечного Королівства» Дж. Р. Р. Толкіна

Вогнепад

Володимир Кузнєцов: “Сліпобачення” / Трилогія “Вогнепад”

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Історія фентезі: Казка як дитяча література

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Остап Українець: “Пам’ять про минуле Землі” Лю Цисіня

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Історія фентезі: Доба просвітництва та фольклору

Володимир Кузнєцов: "Сліпобачення" / Трилогія "Вогнепад"

Історія фентезі: Відродження — від Бога до людини

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Будемо раді дізнатися Вашу думку про публікацію :)x
()
x
Догори