Відгуки та й отаке: “Діти Дюни”

Діти Дюни
Френк Герберт
📗 Діти Дюни

Спочатку висловлю думку, що «Діти Дюни» – велика алегорія, або ж набір алегорій і в основному це міркування про владу, її суть та метаморфози. Власне і «Месія Дюни» теж був алегорією володаря-заручника, натомість оригінальна «Дюна» – дещо зовсім інше, щось пригодницьке, де Герберт ще не вникає настільки сміливо у політику, як власне зацікавлення, а використовує її тільки в сюжетотворчих цілях. Так, перша книга була тим самим гачком, який зацікавлює незвичайним і продуманим світом і такою ж історією, а наступні продовження (принаймні поки що два) впевнено перебирають можливі варіації «володар – суспільство» і піддають їх випробуванням, перевіряють на міцність.

Аби розібрати вищесказане детальніше, варто вдатись до невеличких спойлерів, та я вважаю це малою жертвою, яка себе виправдає. Отож, влада над Арракісом належить дітям Муад’Діба – Лето та Ганімі, проте фактично вона знаходиться у руках його сестри – Алії, регентки дітей колишнього Імператора. Імперія ж Атрідів перебуває у стагнації, вона зігниває від застою, у якому Пол бачив утримування миру.

Алія – переднароджена, але через це одержима, Гидь. Вона отримала Імперію з рук свого брата і є першою алегорією. Її лінія – це влада, отримана у спадок, але не здобута, а тому цінності, на основі яких будувалася Імперія, за перших же розбіжностей з власними планами посуваються на друге, третє місце й перетворюються на ритуальні промовляння і засіб маніпуляції, а за відсутності підтримування з боку регентки вони вироджуються та зникають зовсім, а ті, хто воював за ці цінності, поступово замінюються зовсім непричетними, які вбачають у них пережитки минулого. Алія одержима особистостями життів своїх предків, один з яких бере над нею гору. Ще в оригінальній книзі вона власноруч цього предка вбила, тепер же він відібрав її життя. Це ще одна алегорія – розбещення владою. Навіть маючи на початку на меті найблагородніши мотиви згодом вони заміняються власними забаганками, яким ніхто не може завадити. Володар піддається зажерливості, благо народу поступається намаганням утримати Імперію, не цураючись жодних брудних методів. Одержимість – умовність, вона означає зраду початковим ідеалам. Влада псує слабких духом і там, де вміння тримати країну в руках за допомогою вірних рішень не дає результатів, на зміну приходить тиранія. Ця влада підкріплюється підлабузниками, які за своєю суттю не можуть цінувати традицій, тому на фоні цього зникають традиції і видозмінюється культура, а високі моральні якості колишніх рушіїв цієї культури стають засобами, які використовують пристосуванці.

Зміна суспільства можлива при потрясанні його основ, тому для цього необхідна революція, бунт, переворот. Цим бунтарем за посередництва своєї сестри – Ганіми – виступає Лето ІІ. Він, як і його сестра та тітка, переднароджений, проте не зламався перед натиском попередніх життів і вистояв, не перетворившись на Гидь. Лето – революціонер, як подібно до нього був його батько. Революціонер – ідейник, він бачить чіткий шлях суспільства, Золотий Шлях, він бачить кроки, які потрібно здійснити, щоби стати на цей шлях, і він розуміє жертви, які потрібно буде покласти на олтар цього шляху. Коли Лето стає на цю дорогу, він – герой, він – той, хто може загинути, хто йде на небезпечні вчинки й ризикує. Лето – законний спадкоємець, але інертністю він влади не досягне, тож йому варто діяти і він діє. Це тяжко здобута влада, яка під собою розуміє великі зміни, аби метаморфозувати суспільство, адже старий його зразок не здатен до процвітання; ця влада потребує радикальних рішень, ця влада потребує боротьби народу за власний шлях, потребує тих незручностей, які створюють цінність, які творять і зберігають культуру, які надають їй сенсу прикладного, а не лише художнього. Проблемою такої влади є необмеженість у разі здобуття, коли володар відчуває себе всемогутнім після пройденого шляху й перетворює його для себе на фараонову стежину, плануючи тримати Імперію вічно, хоча для цього можуть бути й найблагородніші мотиви. В «Дітях Дюни» про час «фараона» не йдеться, але це має розповісти продовження – «Бог-Імператор Дюни».

В творі з’являється новий персонаж – Проповідник – і інші вбачають у ньому Муад’Діба, котрий сліпцем пішов у пустелю помирати. Алія – перша алегорія, володар, котрий успадкував владу. Лето – друга алегорія, володар, що владу здобуває. Проповідник – третя алегорія, володар, що владу втратив. Упадок Пола відбувся у «Месії Дюни» й хоча він пішов гідно, та лишив по собі Імперію не такою, якою планував. Проповідник же виступає колишнім Імператором, який перетворюється на міф – він не може впливати на формацію суспільства прямо, як робив це у ролі володаря, тож вдається до опосередкованого по силі (хоча й прямого по дії) методу, про який, власне, і каже його ім’я. Проповідник – володар, що на власні очі бачить загнивання власної Імперії, яке він сам запустив, він не може це відвернути, проте може ганити прийдешнього володаря, може водою точити камінь, проте не зрушить його з місця. Його час, як ремісника, минув, натомість тепер він – лише інструмент, який осібно мало на що здатен.

«Діти Дюни» – алегорія, та попри це книга ще й чудова художня насолода, вона сповнена багатої мови й продуманого світу, а також має широке поле для міркувань не лиш на політичну тематику, а й на тему філософії та моралі. З кожною наступною частиною Герберт показує себе не так людину, зацікавлену екологією, як прискіпливого філософа. Із загального він вникає в часткове (це чітко проявилося в «Месії Дюни»), він пірнає глибше й розбирає на дрібні деталі окремі елементи свого світу.

Але Герберт лишається вірним собі, його стиль – плани, всередині планів, всередині інших планів – і досі творить сюжет, і досі на невелику кількість подій припадає в рази більше мотивів героїв. Ці мотиви інколи здаються таким ефемерними, інколи незрозумілими, що деякі діалоги ніби намагаються передати гру, коли співрозмовники обговорюють певну річ, яку погодились не називати. Ці моменти викликають розгубленість та сум’яття, але передають відчуття складності та заплутаності, в якому перебувають певні персонажі. Звісно, клубок дій і вчинків розплутається наприкінці і в кращих традиціях Дюни найцікавіший сюжетний поворот відбудеться перед самим закінченням, заспокоюючи читача, але й лишаючи відкритими питання майбутнього, яке відкриється лише в продовженні.

«Хроніки Дюни» – глибоко інтелектуальна фантастика, в якій фантастична складова є лише тлом, на фоні якого Френк Герберт піднімає питання, що тривожили його в часи написання; в «Дюні» – це екологічна основа, проблема екологічних катастроф та зміни клімату, це база, на якій все виросло; в «Месії Дюни» – це проблема володаря-заручника; в «Дітях Дюни» – це питання влади отриманої, влади здобутої та влади втраченої.

Підозрюю, що деякі підтексти сховалися від мого ока, але й того, що око спіймало, достатньо, аби отримати насолоду.

Інші публікації за темою

Проблема трьох тіл. Пам'ять про минуле Землі. Книга 1

Олександр Гнатюк: «Проблема трьох тіл. Пам’ять про минуле Землі. Книга 1»

The Reckoners

Володимир Кузнєцов: “The Reckoners” Брендона Сандерсона

Абрахам Грейс Мерріт

Відгуки та й отаке: “Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!”

Відгуки та й отаке: "Діти Дюни"

Beauty and Gloom: Що почитати: 3 книжки про подорожі в часі | Сучасна фантастика

Моцарт 2.0

Grumpy readerka: “Моцарт 2.0”

Танець недоумка

Людмила Смола: «Танець недоумка»

Діти Дюни

Відгуки та й отаке: “Діти Дюни”

Поштова лихоманка

Олександр Гнатюк: «Поштова лихоманка»

Відгуки та й отаке: "Діти Дюни"

Здена Тесличко: “Кантика для Лейбовіца” Волтера Міллера-молодшого

Відгуки та й отаке: "Діти Дюни"

Відгуки та й отаке: “Ехопраксія”

Заколот

Trip w/ Book: «Заколот» Володимира Кузнєцова

Відгуки та й отаке: "Діти Дюни"

Книжки опосума: “Тінь на порозі” Нати Гриценко

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори