Відгуки та й отаке: “Механічний апельсин”

Механічний апельсин
Ентоні Берджес
📗 Механічний апельсин
 

Спочатку я побачив фільм. Гадаю, не один я такий. Книжка ж вийшла друком тільки лиш минулого року і тільки зараз я її прочитав. І знаєте що? Книжка краще.

Тут всього-навсього сто вісімдесят сторінок, але доволі лаконічно викладено основну думку і вплетено в канонічний сюжет про зміну персонажа. Основна ж ідея викладена епіграфом на авантитулі книги і є реплікою одного з другорядних персонажів: «Що Богові бажаніше? Хоче Господь добро чи вибір добра? Можливо, людина, яка обирає зло, певною мірою краща за ту, яку до добра змусили?». Але окрім основної ідеї я би виділив ще фонову, проте пропоную розглянути їх по черзі.

Так отож, основна ідея для мене перегукується з одною цікавою особливістю, яку можна зустріти в Біблії: її суть в тому, що добрячу частину Старого Завіту про любов до Бога немає ні слівця, натомість все чиниться через страх перед ним, лише згодом з’являються згадки про любов; в Новому ж Завіті Христос зрозумів, що на страху далеко не заїдеш, бо емоція ж негативна, і став проповідувати любов – мудрий був чоловік. Саме подібну тему піднімає Берджес. Людина, котра коїть добро через власні нахили до того – чесна; людина, котра коїть зло через власні нахили до того – чесна; людина, котра коїть добро через примус, хоч бажає чинити зло – лицемірна «добра» людина; варіант, коли добра людина коїть зло через примус не розглядаю, бо це ні в які рамки, ну їйбо. От і Алекс, той, що герой роману, за своєю природою зіпсутий злочинець, маленьке поріддя Сатани (щось забагато релігії), і методом «лікування» йому прищеплюють відразу до насильства, а тому в результаті, маючи таке обмеження, ним доволі легко маніпулювати й він перетворюється на подобу маріонетки, на подобу завідної іграшки, на подобу механічного апельсина. Це протиприродно, негуманно, хоча мотиви, звісно, найальтруїстичніші. Така-от основна ідея твору.

А тепер фонова. Про неї я підозрював протягом читання й остаточно вона підтвердилась, коли автор закільцював твір, показавши героя в тій же ситуації до подій і після, показав розвиток та зміну Алекса. Не тягтиму теоретичного кота за гіпотетичні тестикули – фонова ідея, що пролягає тою червоною ниткою, є дорослішання, мовляв жорстока поведінка підлітків у пубертатний період – це всього-навсього частина життя, через яку проходить кожен, в цей період діти перетворюються на «типу маленьких жерстяних чоловічків з пружинкою всередині й ручкою, щоб нею заводити, зовні. Заводиш такого чоловічка – “дир-дир-дир”, – і він двіґаєтся, наче крокує, братва. Але двіґаєтся по прямой, наштовхуючись на різні перепони – “бац-бац”, – і нічого тут не вдієш. Бути юним – наче бути однією з таких механічних цяцьок». Тут тяжко не погодитись – жорстокість притаманна дітям змалку, вони її проявляють, доки не навчаться співчуттю, розумінню, доки не навчаться ставити себе на місце іншого, тож жорстокість – річ, яка вироджується, як безтурботність, інфантильність чи наївність. Жорстокість – те, що відрізняє людину від тварини, тому називати жорстоку поведінку тваринною – просто образа тварин. Та це не означає, що коли це природньо, цьому варт потурати, – це лиш атавізм, котрий повинен зникнути в порядному суспільстві та цивілізованому світі.

Події в романі подаються як розповідь самого Алекса, тому й сприймаємо ми все з точки зору самого Алекса і, хоч би яким жорстоким він не був, які би низькі вчинки не коїв, автору вдалося зробити так, щоби читач (принаймні я), сприймав його… з розумінням. Алекс лається, вбиває, ґвалтує, не поважає батьків, але ти стоїш по його сторону і вболіваєш за нього. З книг подібного штибу, де розповідається про дорослішання таких-от шибеників, мені не доводилося так співпереживати герою. В «Ловець у житі» Селінджера Голден Колфілд мене до нестями бісив своєю безвідповідальністю, в «Смерть у кредит» Селіна героя роману (твір напівавтобіографічний, тому тут автор – герой заодно) Фердінана я просто ненавидів уже не тільки через безвідповідальність, але й безкарність і, що важливіше, через невдячність. Алекс же… Алекса шкода. Хоч він ще той покидьок, але його шкода – він свій пацан, стрьомний звісно, але най буде.

Тепер мені зрозуміло, чому твір культовий, хоч і став таким після екранізації. Зрозуміло також, чому екранізація культова (як же їй культовою не бути, коли знімав Кубрик), а ще зрозуміло, що з нами, підлітками, нашим батькам ой не солодко було. Хоча… батькам нашим батьків із нашими батьками, коли ті були юними, теж тяжкувато велося. І так з покоління в покоління: «І так усе будет двиґаться, блін, до скону, по колу, по колу, по колу. Наче якийсь здоровєнний, чувак, сам Бог (привіт молочному бару “Карова”) заводить і заводить ванючій, ґрязний апельсин у своїх велетенських руках».

Інші публікації за темою

Відгуки та й отаке: "Механічний апельсин"

#безцензури: «Сила коміксів»

Відгуки та й отаке: "Механічний апельсин"

#безцензури: «Щоденник 3»

Паперовий звіринець

Відгуки та й отаке: “Паперовий звіринець та інші оповідання”

Лі Бардуґо

“Дев’ятий дім” Лі Бардуґо — анонс від Vivat

Проблема трьох тіл. Пам'ять про минуле Землі. Книга 1

Олександр Гнатюк: «Проблема трьох тіл. Пам’ять про минуле Землі. Книга 1»

The Reckoners

Володимир Кузнєцов: “The Reckoners” Брендона Сандерсона

Абрахам Грейс Мерріт

Відгуки та й отаке: “Гори, відьмо, гори! Повзи, тінь, повзи!”

Відгуки та й отаке: "Механічний апельсин"

Beauty and Gloom: Що почитати: 3 книжки про подорожі в часі | Сучасна фантастика

Моцарт 2.0

Grumpy readerka: “Моцарт 2.0”

Танець недоумка

Людмила Смола: «Танець недоумка»

Діти Дюни

Відгуки та й отаке: “Діти Дюни”

Поштова лихоманка

Олександр Гнатюк: «Поштова лихоманка»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Догори