Здена Тесличко: “Сімміс” Ніла Стівенсона

Ніл Стівенсон
📜 Автор: Ніл Стівенсон
📗 Книга: «Сімміс»
📇 Видавництво: НК Богдан

Обережно! Спойлери!

“Місяць вибухнув без жодного попередження і без жодної явної на то причини”…

Так починається роман відомого сучасного американського фантаста, Ніла Стівенсона, над яким він працював аж вісім років.

Назва оригіналу – “SevenevenS”, що перекладається з англійської як “Сім Єв”, в українському перекладі трансформувалася у версію “Сімміс” – очевидно, щоб зберегти паліндром. Зізнаюся: до кінця другої частини, не читаючи попередньо описи, відгуки і т.п., я поняття не мала, чому книга так називається. І добре, що не мала, бо сама назва – рідкісний спойлер сюжету, про що не говорили лише ліниві.

Отже, що це за тверда наукова фантастика під 700 сторінок, яка по зубам тільки відчайдушним? Вистачило тільки взяти в руки цю велику “космічну біблію”, як я її відразу і нарекла, та прочитати перші дві сторінки, щоб відразу зрозуміти: це буде довго і нелегко)

Одне з перших питань: що це за чоловік, що 8 років писав книгу про кінець світу, з якої від самого початку несе фемінізмом, а в кінці ще і расизмом?

Виявляється, це один із найвдумливіших фантастів сучасності, обдарований програміст, син професора електротехніки, що став відомим після виходу свого третього роману – “Лавина”. Не всі твори були захоплено зустріті критиками, та це ніяк не лякало письменника, який у 1996 році отримав премію “Г’юґо”, у короткий список якого і ввійшов “Сімміс” – роман, який автор намагався зробити якомога науково достовірним. Окрім цієї, письменник має достатньо інших престижних премій, але деякі критики і прозірливі читачі нещадні до “Сімміс”. І – скажу чесно – недарма. У мене він також викликав протирічні враження.

Роман ділиться на 3 розгорнуті частини. Фактично, це три романи під однією обкладинкою. Перші дві частини сприймаються цілісно, не дивлячись на мляву текучість сюжету. При чому друга частина – однозначно найкраща і найбільш динамічна з усіх трьох. А третя… Ну а третя частина – це як у сюжеті астероїд Амальтея, яку на буксирі волочить МКС із ціллю видобути з неї щось корисне…

Із плюсів – рідко натрапляєш на сам апокаліпсис у фантастиці, бо в основному описується постапокаліптичний світ, а що там було під час кінця світу – подається у фоновому режимі або стисло – для інформації. А тут описаний сам апокаліпсис, при чому ідея справді оригінальна: місяць знищує невідомий “Агент”, розколюючи його на 7 великих уламків, які продовжують зіштовхуватися один з одним, поступово подрібнюючись, що призводить до Зливи – страшної події, коли ці каміння масово падають на планету, що призведе до розжарювання самої поверхні, випаровування океанів та до вимирання всього живого. Але стоп! Не поспішайте радіти, що в цій книзі це буде описано. Насправді і тут сама катастрофа, на жаль, подається формально і десь збоку. Тобто, найбільший плюс роману для читача перетворюється у найбільший мінус, бо основний сюжет книги відбувається на станції МКС, яку людство спільними зусиллями удосконалило і розбудувало в “Хмарний ковчег” для спасіння жменьки землян, з яких у майбутньому має знову розмножитися людство. У мене було таке враження, що я сама знаходжуся в замкнутому середовищі цього модернізованого ковчегу із купою цинічних науковців, які вже за два роки психологічно підготувалися до того, що планета буде знищеною, разом з їх рідними, і нічого не знаю і не бачу про свій дім. Мало того, що під час катастрофи у однієї з головних героїнь виникає абсолютно нелогічне бажання випити кави і відволікнутися від обтяжуючої трагедії, так іще і сама катастрофа не описана взагалі. Хочеться чогось більшого, ніж наявності візуального постфакту “помаранчевої розжареної планети, на якій вигоріло все живе”. Автор тільки зазначає, що перший камінь з космосу упав поблизу Одеси… Все, далі догадуйся, що ж там відбувається.

Хоча Стівенсон позиціонується, як вдумливий письменник, що цікавиться соціологією і психологією, соціолог і психолог він – скажімо – так собі. В процесі прочитання у мене виникали різні прогалини у розумінні дій і поведінки персонажів, жодному з яких я не співпереживала. (Єдиним улюбленим з них і найбільш живим був хіба що Шон Пробст, злизаний з Ілона Маска, що віднесла б до плюсів). Але найбільший шок у мене викликала думка автора про те, як зреагує людство на повідомлення глав держав про те, що через два роки настане апокаліпсис. “В основному доволі спокійно” пише Стівенсон. Люди і далі ходили на роботу, діти вчилися у школі, компанії молодих людей збиралися в походи, а у соцмережах про всі новини на цю тему писали пости із хештегом “бум”… Еее… Що? Тобто, людям офіційно повідомили про наближення апокаліпсису – і ніяких тобі драм, безпорядків, хаосу, паніки… Всі країни просто об’єднали зусилля, щоб допомогти врятуватися жалюгідній купці на околоземній орбіті, а інші приречені на смерть люди спокійно займалися своїми справами, чекаючи світової катастрофи? Вибачте, я у таке не вірю. І не я одна. Єдиним моментом, де письменника осінило на цей рахунок, був коротенький абзац, де один із героїв, Док Дюбуа, “замислився, як це все працює. Як утримати цих охоплених відчаєм людей від того, щоб вони не кинулись на пускові майданчики, намагаючись пробитись на борт цих останніх ваговозів? Наче на останній гелікоптер із Сайгона, де люди чіплялися за лижі гелікоптера, а солдати били їх в обличчя. Чи він не дооцінював людської природи? Можливо, на Землі все перебувало в ідеальному порядку.” Починаючи читати цей момент я зраділа: “Нарешті! Якась адекватна реакція!” Але закінчення цього проблиску логічної думки, де скупа здогадка професора закінчувалася словами про ідеальний порядок на Землі – мене просто добила. Який, до біса, ідеальний порядок під час апокаліпсису? Невже ця думка могла прийти в голову науковцю-астроному? А, ну так. Могла, раз він – по сюжету – залишив своїх дітей і кохану жінку помирати на планеті, а сам приєднався до екіпажу МКС во ім’я спасіння людства… Видно, обманювати себе таким уявленням про порядок у соціумі перед обличчям неминучої загибелі – було найкращим способом заспокоїти свою совість.

Кричуща відсутність логіки у цьому контексті книги заставила написати про це в першу чергу. Єдиною епічною подією на планеті в цей важкий час є скидування атомної бомби на Венесуелу, котра чомусь одна з усіх країн перешкоджала останнім польотам з космічної платформи на МКС. Чому саме якась Венесуела? Де інші великі країни-лідери? Не зрозуміло. Автору однозначно потрібно було більше приділити увагу такому важливому моменту, як події на самій планеті. Але видно він був надто зайнятий детальним описом будови скафандра, стикуванням модулів та багатосторінковим поясненням переходу з геоцентричної орбіти на геліосцентричну. Тому для таких маловажливих речей, як розкриття головних героїв через логічну поведінку та адекватні реакції у відповідних ситуаціях – просто не лишалося місця на семи сотнях сторінках “космічної біблії”, де автор сухою мовою пояснює тисячу технічних деталей, заглиблюючись в нюанси астронавтики, що великого значення для самого сюжету та атмосфери книги – як не крути – не несуть. Від цього роман місцями нагадує інструкцію, а місцями – сюжет таки стає динамічним, читач нарешті занурюється у вир подій, але знову і знову шпортається об пояснення про нецікаві речі. При чому, поки їх дочитуєш – забуваєш, що було перед тим.

Наступне. Науковці і задроти – добро, а політики показані, як карикатурне зло. Одним словом – це жіночі інтриги, написані чоловіком. Якось не віриш у серйозність загрози від жінки-політика, основні методи якої – популізм і пропаганда. Так, ніхто не відміняв впливу цих речей, але ідейні віруси, запущені у соцмережі Спейснету – просто не могли, як на мене, бути таким серйозним поштовхом до опозиції, яка неминуче відбулася б серед півтори тисячі тих, хто вижив. Але відбулася вона тут тому, бо – секундочку – у ковчег різними неправдами і брудними шляхами проникла президентка США, яка не може відвикнути від влади, а тому каламутить космос у всьому Рої. Якось шаблонно, як на мене.

Кульмінацією відсутності логіки стає момент, коли члени екіпажу після років важкого виживання в жорстоких умовах космосу пускають на борт кілька вцілілих людей із шлюпок Рою, знаючи про неодноразові факти канібалізму між ними. По перше, дивним видається момент, що сам Ковчег із цим екіпажем надзвичайно рідко зв’язується із модулями Рою, ніби навіть не цікавлячись тим, що там відбувається, бо надто зайнятий орбітальною механікою та іншими рутинними астрономічними проблемами. І коли через великий проміжок часу на зв’язок виходить ця виснажена купка одинадцяти людей на чолі з Аїдою – самопроголошене керівництво навіть не дуже дивується, що живих лишилося так мало і що за відсутності харчового провіанту ті були змушені вдатися до поїдання один одного, адже це було – на їх думку – не таким уже і дивним. То де ж ви були? Чому не зв’язувалися з цими човниками, де жили обрані із цілої Землі, за яких ви були відповідальними? Чому вони були залишені самі на себе, у замкнутому просторі бляшанок?

Після накалу пристрастей, коли в результаті сутички та інших факторів, залишається кілька живих людей, Ковчег нарешті приземляється у Розламі, ядрі колишнього Місяця, де остаточно оселяється. В живих залишається вісім жінок, помирає останній чоловік, а з тих восьми народжувати можуть лише семеро. От ми і підійшли до назви роману “Sevenevens”.

Отже, що роблять ці семеро жінок-Єв – єдина вціліла частка людства, збираючись на важливу нараду? Правильно. Сваряться і не можуть прийти до спільного знаменника. Більше того, це відбувається, вирішуючи питання по генетиці майбутніх поколінь, бо одна із науковців методом партогенезу збирається вирощувати дітей без сперми, що неозброєним оком нагадує якесь викривлене непорочне зачаття. Звісно, науковець, у якої основним завданням було зберегти генетичний матеріал людства, ніяк не здогадалася збирати його у тих чоловіків, що ще були живими, хоча бачила, що всі біозразки і ембріони були знищені, а останні чоловіки мруть один за одним, як мухи. Тому зараз вона раптом хапається за малодосліджений спосіб розмноження чорних тхорів і намагається вперше в історії випробувати його на останніх людях. Поки ви це переварюєте, додам ще один абсолютно беззмістовний сюжетний момент про те, що доки жінки сперечаються, до яких генетичних змін потрібно вдатися, щоб людство розвинулося якнайкраще, одна із героїнь відходить і запускає зворотній відлік на бомбі, погрожуючи іншим підривом, якщо вони якнайшвидше не дійдуть сякої-такої згоди…

Нє, ну а чого ви чекали від жінок? Тільки так вони вміють домовитися.

Тому з одного боку – книга кишить модним фемінізмом, а з іншого…

Третя частина пришита білими нитками до перших двох і відбувається через 5 тисяч років. Очевидно, перші дві писалися тільки заради неї – щоб письменник міг нарешті показати далеке майбутнє розселення людства на околоземній орбіті, поступове відновлення планети і що з цього усього вийшло. Мета зрозуміла. Але чи вдалася вона Стівенсону? Тут швидше ні, чим так. Це повне розбалансовування сюжету, який можна було спокійно закінчити на другій частині. Знову у деталях описано, як живуть на орбіті люди майбутнього, на які сім рас поділяються і які між ними відмінності, що вони набудували і як ця вся архітектура і технології виглядають, а також які конфлікти між тими расами відбуваються. Проте я чомусь все одно не могла все це уявити. І не тільки візуально, але і зрозуміти, яким чином на самій планеті вдалося вижити ще двом групам людей – глибоко під землею і глибоко в океані (хоча сказано ж було, що поверхня Землі розжарена, а океани випарувалися) впродовж кількох тисяч років?.. Мало того, що це чомусь не було двома запасними державними програмами, а приватними, так іще і зовсім не зрозуміло, яким дивом ці дві групи вижили і жили всі ці тисячоліття? Хочеться сказати словами головного героя із “1984”: “Я розумію, ЩО, але не розумію, ЯК”.

Розчаруванням залишається і те, що у творі до кінця так і не пояснено причину того, чому Місяць вибухнув. Десь прослизає лише згадування про реліктову чорну діру, як того “Агента”, що міг його розколоти, але ця тема взагалі більше не розвивається.

Відкритим лишається і питання релігії. Перед апокаліпсисом у людей у стані розпачу і відчаю природньо мала б загостритися потреба у вірі в якісь вищі сили, але нічого такого тут не відбувається. Таке враження, що людські одиниці – просто баласт, що звично і неминуче списується задля примарної надії на відновлення людства. Зате ворожа персона Аїди, що сповідувала канібалізм і була винною в смерті багатьох – приймається у це “братство кільця” без покарання за скоєне, хоча і з неприхованим незадоволенням інших. Але неприязнь все ж неможливо поставити у один ряд зі справжньою розплатою, яку та заслугувала. Вся ця канітєль двох частин стає “Епосом” про сім Єв, відеотрансляцію якого час від часу показують нащадкам. А уривається роман прямо посеред діалогу, де один із героїв говорить про “Призначення”, ніби надаючи якийсь містичний сенс усьому, що відбувалося до тепер, та ця тема також не розвивається. Мало того, який сенс, коли людство знову поділене на раси, що ворогують між собою, шпигують, влаштовують битву за територію “Землі обітованої” та керуються якимись туманними мотивами, які до кінця так і не озвучуються в повній мірі? Може в цьому всьому і є посил письменника: що основа людської природи не змінюється, змінюються лише декорації.

Ну що ж, читати роман на одному подиху нереально, бо що ж то за подих має бути – абсолютно не уявляю. Це загрожує інформаційним передозом, так як художньої частини тут мало. Чи шкодую, що прочитала таку велику за об’ємом тверду фантастику? Ні, не шкодую. Але поряд із плюсами, в творі багато мінусів. Якщо вас це не зупиняє – вперед. А я наступного разу почитаю Стівенсона хіба що в електронному варіанті, не купуючи паперового.

А, трохи не забула. Перекладачу, Остапу Українцю, знову великий респект! Пора ставити йому пам’ятник за те, що все це переклав Здена Тесличко: "Сімміс" Ніла Стівенсона

Дописи за темою

Здена Тесличко: "Сімміс" Ніла Стівенсона

Олександр Гнатюк: «Паперовий звіринець»

Здена Тесличко: "Сімміс" Ніла Стівенсона

Олександр Гнатюк: «Частинка на краю всесвіту»

Runemarks

Книжки опосума: “Runemarks”

Темний ліс

Здена Тесличко: “Темний ліс” Лю Цисіня

Локус 2020

Переможці премії “Локус” 2020

Сила коміксів

Олександр Гнатюк: «Сила коміксів»

Здена Тесличко: "Сімміс" Ніла Стівенсона

Umano e imperfetto: “Запізнілий цвіт валінурії” О. Кузьменко і А. Григоренко

Лазарус

Nerdgasm: «Лазарус» Світлани Тараторіної

Здена Тесличко: "Сімміс" Ніла Стівенсона

Umano e imperfetto: “Ера Емілія” І.І. Мендор

Cuckoo Song

Книжки опосума: “Cuckoo Song”

Найкраща українська фантастика - 2019

Анонс “Найкраща українська фантастика 2019” від РБЖ Азимут

Паперовий звіринець

Здена Тесличко: “Паперовий звіринець” Кена Лю

Підписатися
Повідомляти про
0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Нам до вподоби Ваші думки, будь ласка, прокоментуйте :)x
()
x
Догори